26.Дік

Під’їжджаю до будинка мера. Будівля зустрічає мене тишею та червоною стрічкою по периметру. Все таки трапилось чого я боявся. Свої підозри перевіряю через місцевий вісник.

Одразу ж знаходжу відео з заголовком: “ На мера скоєно замах. Чоловік у важкому стані в реанімації”.

Хапаюся за голову. Мої припущення стосовно Ніколя не були марними. Варто було меру почати допомагати, як він отримав кулю.

Невже таки колишній друг має такий вплив на жителів міста? Чому я нікому не вірив? І чому він ще мене не вбив, якщо знає всю правду? Як я не подумав, що Ніколя явно все підслуховував. Й всі кімнати з дівчатами мають жучки. Своєю необачністю та імпульсивністю підставив чоловіка.

Не знаю, що робити! Жодних доказів не маю. А йти у відкриту на Ніколя не бачу сенсу. Принаймні, поки Єлизавета не буде в небезпеці.

Від думок відволікає телефонний дзвінок. Про вовка промовка! Залюбки б тримав дистанцію від нього. Але тепер знаю точно, що з міста мені ще рано їхати.

— Совість мучить? — невдоволено відповідаю.

— Друже, що за гру ти влаштовуєшь? — чую насмішки в голосі Ніколя. — Вирішив пограти в Джеймса Бонда?

— То ти не заперечуєш причатність до нападу на мера?

— Ти ж прекрасно розумієш, що я нікому не дам підривати свій бізнес. Надто довго потів над ним.

— Невже він дізнався щось корисне для мене? Таки Ліза в тебе?

— Та що ти все заладив з цією дівчиною?! Повір, в мене їх купа. Нащо вона мені?

— От і мені цікаво. Навіщо? — перебиваю його брехню. Тепер не маю сумнівів, що вона в нього.

— Та я не знаю де вона, — занадто спокійно відповідає. — Мера довелося трішки по—виховувати, щоб не сунув свій ніс туди, куди не потрібно.

— Для цього ти вирішив вбити його?

— Ніхто не вбивав. Трошки поранили, а серце слабке.

— Як ти спокійно говориш про людське життя! — злюся. До побіління пальців стискаю кермо.

— Ми виховувалися однією вулицею, а чомусь ти поводишся немов не місцевий. Пам’ятаєш нашу домовленість: живимо за вовчими законами. Ми проти всіх. Хто проти нас, той пошкодує.

— Це було в підлітковому віці. Час дорослішати!

— Ні друже. Це тобі потрібно прийняти суть нашого життя. Зрозумій нарешті, що тільки зло та гроші керують цим світом. Добром ситий не будеш!

— Шкода, що ми по різні сторони барикади. Коли ти тільки став таким безжалісним?

— Мене втомлюють твої повчання. Задумайся й прийми нарешті мій бік. Не хочеться з тобою сваритися.

— Або опинюся на місці мера?

— Сподіваюся до цього не дійде. Ти мені, як брат, — зітхає. — Подумай й завтра приходь в клуб на розмову.

Чую гудки в телефоні й стискаю кулаки. Апарат тріщить в моїх руках. Дідько! Без сумнівів, Ніколя не переконати в протилежному. Тільки зараз дивлюся на колишнього друга з іншого боку. З боку, котрий раніше не помічав. Або не хотів помічати.

А й справді, він був для мене немов брат. Ми стільки всього разом пройшли на вулицях міста. Не легким був наш шлях. От тільки Ніколя обрав зовсім інше життя.

Я зрозумів, що не хочу постійно виживати та комусь причиняти біль. Він же, навпаки, відчув смак крові й не хочу більше зупинятися. Для нього це нормальні речі. Житя немає цінності. А люди для нього мов ляльки, котрі повинні виконувати його накази.

Складне рішення, але іншого виходу більше не бачу. На карті життя всіх! Не тільки моє та Лізи. А отже, без війни тут не обійтися.

Я зупиню Ніколя чого б це мені не коштувало!