25.Єлизавета

Слухаюся усього, що мені каже наглядальниця. Таки мій план отримати доступ до виходу з цієї кімнати потроху працює. Мені, хоч і під наглядом, дозволяють вийти звідси.

Охоронець проводить в кращу кімнату. Там я змогла прийняти ванну та вдягти, більш менш, нормальні речі. Хоч сукня й була відвертою, але таки краща за саму білизну.

Роздивляюсь будинок й нічого особливого не бачу. Принаймні, ніякої лазейки для втечі. Вікна мають решітки, а біля вхідних дверей постійно сидить охоронець.

Зловіще місце без жодного ознаку життя. Немов в замку Дракули з фільму жахів: тихо, темно й в червоних тонах.

— А кімнату мені коли зміните? — питаю в охоронця, щойно знову опиняюсь біля дверей кімнати для мого утримання.

— Щойно приймеш клієнта, — усміхається та підштовхує в середину.

— Що? — не встигаю щось розпитати, як чоловік захлопує перед моїм носом двері.

Невже мені не почулося? Я навіть не встигла щось нормально з’ясувати. Як же тепер бути? Все — це кінець?

***

Через деякий час до мене заходить наглядальниця і тримає якийсь пакет у руці.

— Переодягайся, — кладе на ліжко. — Трішки підфарбуйся. В тебе сьогодні зустріч.

— Он, як ви це називаєте? — обурююсь. — Зустріч? Насильно примушуєте робити те, чого я не хочу! Проклинаю вас усіх!

— Заспокойся, — наближається вплотну та бере мене за підборіддя. — Бо в мене є відповідний засіб. Проблем мені не треба, тож зроблю укольчик й все на цьому. Повір, наші клієнти  не вперше зустрічаються з дівчатами під заспокійливим. Отже, обирай, що для тебе краще, — зло цідить крізь зуби. — Я повернуся через годину. За тобою вибір.

Вона йде, грюкаючи дверима. Здається, моєї акторської гри не вистачило на довго. Як продовжувати далі робити вигляд, що я змирилася? Як лягти під незнайомого чоловіка?

Навертаю кола навколо ліжка. Голова болить від цих думок. Зрештою приймаю рішення погодитися та продовжувати бути слухняною дівчинкою. На даний момент здається, що це найкраща ідея.

Як би мене не нудило від усього цього, але все ж таки вдягаю речі з пакету. Я такої відвертої білизни навіть під час романтики з колишнім не вдягала! В магазині подібної не бачила. А тут! Це просто жах! Самі нитки й трішки матерії. Єдине, що радіє в цьому вбранні так це кружевний халат. Нехай він напівпрозорий, але більш менш прикриває оголені інтимні зони.

— Я рада, що ти одумалася, — радіє шрамована, щойно входить до кімнати. — Повір, розслабитися та отримати насолоду набагато краще, ніж постійно бути під препаратами. Дівчати, котрі обирають свою долю, з часом тут мають великі девіденти й рано йдуть на пенсію.

— А котрі не приймають?

— Сподіваюся, ти цього не дізнаєшся. Все ж таки, я переживаю за дівчаток, котрі тут працюють.

Ледь стримую себе від напливу гніву. Так і хочеться вчепитися в її обличчя та роздерти з другого боку для семетрії. Її рятує тільки те, що за дверима охорона з якою я не впораюся.

— Тільки от косметика таки потрібна, — бере помаду та підносить до моїх губ.

— Я сама! — перехоплюю її руку та швидко наношу краску на свої уста. Червоно—чорний колір, на диво, личить мені. На свободі можна інколи користуватися такою. Наприклад, для Марка.

Адже я не втрачаю надії, що мене він врятує. Обов’язково знайде й ми разом покинемо це злощасне місто. Поки дихаю не припиню молитися про свободу. Їм мене не зламати!

І ось мене ведуть в іншу кімнату. Наді мною конвой з двох охоронців та шрамованої жінки. Не уявляю, як зупиню насилля надо мною. Голова обертом, ледь волочу ногами.

— Вперед! — підштовхує мене наглядальниця. — Пригадай, що я тобі казала. Спокійно виконай роботу, щоб клієнт був задоволений. В іншому випадку буде біда, — сердито шепоче на вухо.

Вмить опиняюсь в середині кімнаті. За мною зачиняються двері. Здається я чула поворот ключа в дверях. Відчуваю всю безвиходність та душероздираючу розпач.

Біля вікна стоїть невисокий чоловік. Він уважно дивиться на мене кілька хвилин, а потім починає йти в мій бік. Не знаходжу кращого варіанту, як втиснутися в двері. Дивно, але вони дають мені надію на порятунок. Серце колотиться з шаленою швидкістю. Хапаю жадібно повітря. В жодному разі маю бути при свідомості та не дати змоги чіпати мене.

Чоловік опиняється надто близько та торкається підборіддя. Підіймає обличчя та уважно роздивляється.

— Не чіпайте, будь ласка, — знаходжу сили твердо вимовити кожне слово. — Повірте, я тут не з власної волі. Мене тут утримують силоміць.

— Тебе й не впізнати, — бере мене за руку та намагається відвести в глиб кімнати.

— Я вас благаю, — здається виплакала тут усі сльози, бо на диво окрім писку з грудей жодної емоції. — Не чіпайте! Повно ж дівчат котрі ладні вам подарувати незабутнє задоволення.

— Тихіше ж ти, дура! — цідить крізь зуби. — Я й так на свій страх та ризик приїхав сюди.

Дивлюся на нього зі здивуванням. Що він має на увазі говорячи таке?

— Я тебе не чіпатиму. Ходімо по далі від дверей.

Вип’ячую свої очі. Не вірю почутому. Здається в мене галюцінація на нервовому фоні. Чого б це він тоді приїздив сюди?