23.Єлизавета

Навіть виплакатися тут нормально не можу. Постійно переслідує ця жінка зі шрамом: то поїсти, то обезболюючу таблетку, то якісь речі. Постійно в якомусь марені. Наче б то не погано не відчувати болю, але реакція майже відсутня.

Бридко від цього приміщення. Від самої себе. Я була примірною дівчиною, а тепер потрапила в публічний будинок. Ніколи приводу не давала на розпусну поведінку, чи розгульне життя. Мала принципи, завжди дотримувалася моралей суспільства. Навіть друзів обирала без негативних якостей, або ж в міру. Все ж таки, всі ми маємо мінуси.

Друзів... Згадую Аню й серце стискається, рветься на частини від болю. Як я могла так помилитися? Бачила в ній гарну подруги дитинства, а виявилось, що вона не та дівчина котру я знала десять років тому. Певно, всі залежні готові продатися заради чергової насолоди. Намагаюся не засуджувати її, а зрозуміти. Модливо б на її місці вчинила б так само.

—  Я тут не з власної волі, повірте, будь ласка, —  падаю на коліна перед жінкою коли вона в черговий раз приносить мені ліки. —  Допоможіть. Благаю! Можете просто повідомити...

—  Заспокойся, бо отримаєш стусанів, —  затуляє мені рота. —  Здохнеш, як собака, якщо не припинеш істерику.

—  Та краще здохнути, ніж стати повією! —  ціджу через зуби.

—  Прийми свою участь. Припини пручатися і так буде легше.

—  Чому? Чому ви всі так його боїтесь? Він звичайних хлопець. Як він зміг отримати таку владу? —  саджусь біля ліжка та розхитуюсь в різні боки.

—  Ти досі не зрозуміла? —  дивиться з презирством. —  Йому не можна відмовити. Бере все що хоче. Можеш тільки обрати як це відбудеться: добровільно, або змусять. Тож, прийми свою долю та припени ускладнювати мені роботу.

Вона йде, а я залишаюся з цією інформацією на самоті. Відчуваю себе загнаним звіром, у пастці та без жодного шансу на порятунок. Але й здаватися не вихід. Потрібно боротися до кінця. Нехай до смерті, але гідно.

—  Мені нічого від вас не потрібно! Нічого! —  верещу так, що ледь не зриваю голос. Як таке взагалі можливо? Примусово утримувати людину задля праці? Звісно, неодноразово про таке чула, але ніколи уявити не могла, що подібна ситуація може трапитися зі мною та ще у рідному місті.

Щоб хоч якось виплеснути злість та образу розкидую їжу, зубами рву піньюар, котрий мені принесли та починаю колотити в двері з усієї сили на яку тільки була здатна. Нехай покалічуся, але ніхто не матиме змоги чіпати мене без дозволу.

Двері знову відчиняються. На порозі три громили, а за ними моя наглядальниця. Помічаю в неї шприц.

—  Ні! Ні! —  тікаю, але ж немає куди. Хіба що під кровать. Та й толку... Мене ловлять прямісінько на підлозі, скручують й швидко роблять укол. —  Сволота! —  вмить втрачаю зв’язок з реальність.

Перед відключкою чую чиїсь невдоволені голоси. Вгадую жінку зі шрамом та, здається, Ніколя. Немає сил розплющити очі та переконатися.

—  Що це за страховисько?! Хіба такою привіз її сюди? —  чоловічий голос.

—  Вона тут таке влаштовує, —  відповідає шрамована. —  І тікати хотіла, і все псує. Надто норовлива.

—  Нічого, попустить, —  сміється співрозмовник жінки. —  Тільки не дозволяйте їй приходити до тями.

—  Заспокійливі тільки зашкодять.

—  Роби, що хочеш, але вона повинна бути слухняною. Наступного тижня буде для неї клієнт.

—  Зазвичай місяць проходить адаптація.

—  То дурниці. Чим швидше відчує смак цієї роботи, тим бистріше заспокоїться. Ітак від неї самі біди...

Далі розмови не чую. Або вони вийшли, або я втратила свідомість. Десь у марені розумію, що на порятунок в мене є тиждень. Тільки де тут вихід і як його знайти?

Дік

Кілька днів намагаюся знайти хоч якусь інформацію стосовно зникнення Єлизавети. Все марно. Немов ходжу по колу й повертаюся в початкову точку. Від поліції жодних дій вони, як і Ніколя твердять, що є підтвердження купівлі нею білета на літак. Що наші, типу, стосунки це тільки розвага й вона повернулася додому до свого хлопця. Я ж впевнений, що Ліза так би не вчинила. Вона завжди була зразком для всього класу й ніколи б не дозволила собі аморальну поведінку.

—  То чому тоді вона мовчки полетіла додому? —  допитується Ніколя.

—  Не знаю.

—  Отже, не така вона правильна, як ти розповідаєш. Так, років десять тому була, але пройшов час і вона змінилася. Тобі необхідно прийняти той факт, що вона погралася та покинула тебе.

Мама ж звинувачує в усьому друга. Переконує, що він утримує дівчину в якомусь закритому клубі. Аня взагалі зникла, немов крізь землю провалилася. Була надія, що остання, таки дасть хоч якусь інформацію стосовно Єлизавети. Можливо згадає щось важливе. Щось, що пояснить вчинок дівчини. Таки має бути цьому логічне поясненя. Я не хочу віріти, що її десь утримують та можуть причинити шкоду.

—  Це все він, твій Ніколя! —  не вгамовується мама. —  Казала тобі, що потрібно душити змія поки він не виріс та не зріс апетит. Замордує нашу дівчинку.

—  Припини, будь ласка, і без тебе гидко!

—  Чого ти чекаєш? Поки її вб’ють, або підсадять на наркотики?