15. Дік

Уважно слухаю дівчину. З кожним запитанням розумію, що вона розповідає історію, яка відрізняється від слів друга. І здається дуже складною, правдоподібною. Але Ніколя впевнений, що вона причетна до моїх пригод в так званій лікарні. Він навіть викрав її, щоб допитати. Якби він брехав, то навіщо тоді утримував дівчину. Я б з нею поговорив та зробив би висновки.

По її словам Ніколя міг мені також щось підсипати, тому заважав їй допомагати. От тільки навіщо воно йому? І якщо вона дійсно телефонувала у швидку, то чому приїхала псевдошвидка? Щось я заплутався.

— А тепер розповідай правду про підвал, — останній штрих до нашої розмови та остаточне підтвердження, що в лікарню мене відправила вона.

— Я тобі все сказала, — опускає очі.

— Ліза, давай не будемо сваритися, — залюбки б притис її до стіни та зазирнув в душу, але ніж в руках дівчини таки змушує не робити цього. — Якщо ти будеш відвертою, то ми зможемо разом розібратися в цій ситуації. Я зможу тобі допомогти. А мовчатимеш, можливо, буде щось гірше підвалу.

Мої слова діють переконливо. Одразу на обличчі з’являється печаль та біль. Починає розповідати про викрадення, про те, як звідти втекла та отримала поміч від моєї мами. На очах сльози. Вони немов ріка вкривають щоки, стікають по ним та краплинками летять на підлогу.

Мене завжди чіпляли дівочі сльози. Через них злість зникає, стає її жалко. Починаю вірити кожному слову. Ну не може так плакати підступна лиходійка. Принаймні за описом Ніколя я її такою й уявляв.

Надто ранима та чуйна ця дівчина, немов ображена дитинка схлипує, шморгає носиком й тремтить від отриманої образи. Її біль передалася мені. Уявляю, як же страшно було в тому підвалі.

— Дозволь тебе обійняти, — підводжуся та повільно наближаюся до однокласниці. — Я не завдам тобі болю. В мене було тимчасове затьмарення, не хотів тебе налякати.

Єлизавета продовжує схлипувати. Мовчить. Але в знак згоди опускає руку з ножем та кидає його на підлогу.

Перш ніж стиснути дівчину в своїх обіймах, про всяк випадок, відштовхую небезпечний предмет й обережно притискаю до грудей. Відчуваючи тремтіння міцніше захоплюю у полон.

Як же пахне її волосся. Мов ранкова роса спустилася на локони. Вмить пригадую момент з дитинства, як до сходу сонця, влітку, лежав у вологій траві та чекав на теплі промінчики. Вкотре ця дівчина викликає в мені давно забуті почуття. Очерствів я в цьому місті, зовсім втратив людяність.

— Заспокойся, будь ласка, я нікому не дам тебе образити, — легенько беру підборіддя та підіймаю її голову. Зараз я вірю їй. Хочу щоб і далі так було. Гадаю, Ніколя неправильно все зрозумів та й вона також. Все обов’язково з’ясується та владнається. Мені близька ця дівчина і друг також, тож не думаю, що хтось з них має причетність до моїх бід. Обов’язково знайдеться винний рано чи пізно він оступиться, зробить помилку, а я буду готовий схопити його за одне пікантне місце.

Сльози припинилися, але біль залишається. Вона ледь чутно стогне та дивиться кудись униз. Слідкую за її поглядом. бинт на нозі порозовів. Бідолашна, їй лежати потрібно.

— Пробач, це через мене, — підхоплюю її на руки та несу в свою кімнати. Там їй буде значно зручніше.

Наполягаю на тому, щоб перев’язку зробити самому. Нехай нарешті відпочине та й за одне відчує турботу, щоб не боялася. Вона повина розуміти, що від мене не буде загрози. Так, психанув трішки. Зараз же зробив висновки і не збираюся її мучити допитами, а далі час покаже. Не хочу навіть думати про її причетність до нещасних випадків.

Не виглядає Ліза кілером, надто боїться всього. Шкода її, так і хочеться обійняти та ніколи не відпускати. Щось їй постійно везе на негативні емоції. Через це виникає бажання вберегти дівчину, взяти під свій захист.

— Ти добре впорався, — оцінює мою роботу. — Невже на медика навчався?

— Та ні, я самоучка, — радію, від того, що в неї трішки піднявся настрій. Дивно, але хочется бачити її щасливою. Вкотре перед очима виникає образ усміхненої, безтурботної та завжди позитивної однокласниці. Здається переді мною та сама дівчинка, котра допомагала в навчанні та дивним чином опинялася поруч, коли мені потрібна була підтримка та допомога.

Звісно, я ніколи не жалівся, навіть був замкненим, особливо ні з ким не товаришував. Але Ліза завжди вміла підняти мені настрій, знайти підхід. Вона немов фея виконувала внутрішні невимовні бажання. Адже після її компанії проблеми розвіювалися та легко знаходили вирішення. Хоча спочатку здавалося, що я в тупіку й ніколи не виплутаюся з павутини проблем.

Дивна потреба в ній виникла в підлітковому віці. А тепер, здається, повертається. Вкотре витріщаюся, вивчаю кожну лінію на обличчі та шиї. Пульсує венка, манить так, що здається я починаю пускати слину. Готовий лаяти як песик, щоб вона почухала за вушком та подарувала частиночку своєї ласки.

— Відпочивай, а я посплю в залі, — оговтуюся, роблю крок у напрямку дверей.

— Залишся, будь ласка, зі мною, — хапає за руку, зупиняючи.

— Гадаю, буде не надто зручно.

— Ти вже пробував з кимось спати на цьому ліжку? — жмуриться.

Заперечую її припущення хитанням голови. Вона перша дівчина, котру я впустив у свою кімнату за власним бажанням.

— Тоді лягай поруч, — підсувається ближче до стінки звільняючи для мене місце.