14. Дік

Дивні відчуття виникають в мене поруч з дівчиною. Ледь не з першого погляду забажав її так сильно, як нікого до цього. Мов бовдур почуваюся поруч. Ніяковію, мов дівчисько, а з тремтячих рук все валиться. Усміхаюся безглуздо та не можу зв’язно розмовляти, затинаюся від одного погляду на неї.

Чомусь вдень нічого подібного не було. А тут... немов під гіпнозом, безсоромно витріщаюся. Вабить її тендітне тіло в цій надто відвертій сукні.  Її очі беруть в полон, а їх вогник зігріває та розпалює в середині полум’я. Посмішка манить, гіпнотизує та стелить павутиння. Аж трясе всього, а дух перехоплює.

 Що взагалі зі мною відбувається?

Певно, напівтемрява так діє та спотворює реальність. А можливо звірячий інстинкт не відпускає? Сьогодні ж була команда на інтимні розваги: от тепер маю те, на що сподівався ще вдень. Здається моїм бажанням байдуже хто поруч: Вероніка або інша. От і бунтують.

М—м—м Пухкі вуста манять та потребують уваги. Як не намагаюся не дивитися, не думати, не бажати — марно. Ледь стримуюся, щоб не припасти з поцілунком до її рожевих пелюсток. Така краса не повинна бути без діла. Я б залюбки розігнав в них кров. Зблідлі трішки.

Але це не така дівчина, яких я зустрічав. Тому не хочу викликати в ній негативне ставлення. Здається, що необачний рух може налякати Лізу, або зробити їй боляче. Я завжди відносився до неї гарно та захищав від інших однокласників. Відчував за неї відповідальність й тихенько в сторінці спостерігав. Коли вона поїхала, деякий час був спустошеним, немов втратив частину себе.

Скільки разів хотів знайти її в соціальних мережах, але так і не наважився. Поки в одну мить не забув. А зараз опинився на місці чотирнадцяти річного хлопчини, котрий ніяковіє в компанії однокласниці та не знає, як правильно поводитися в присутності дівчини.

Весь вечор доводиться сидіти, мов на голках. Зайвий рух викликає запаморочення від стримування своїх бажань. Відволікаюся безглуздими питання, які по більшому рахунку, мені зовсім не цікаві. Звісно, дізнатися про її життя не проти, але ніяк не сьогодні. Не влучний момент для свійських розмов.

Скоріше б допити та піти спати. Тільки чомусь відкорковується ще одна пляшка. Не потрібно було набирати стільки алкоголю. Ще кілька келихів і я за себе не відповідаю.

Ліза також не збирається спати. Всім своїм видом показує, що їй комфортно знаходитися в моїй компанії. Навіть на мої безглузді запитання, типу “В тебе є собака чи кіт? Якої породи?” , відповідає спокійно й не закочує очі. Пам’ятаю, в підлітковому віці, щойно я починав городити нісенітницю, дівчата важко зітхали та примружували очі. Такими діями давали мені зрозуміти, що я повний бовдур. Певно від хвилювань зараз поводжуся так само. Соромно, але поруч з нею не можу зібрати себе до купи.

Коли ж Єлизавета нахилилася надто близько до мене, ледь не даю дьору з кімнати. Без заперечень, вона чекає на поцілунок, а я... забагато думаю про це. Тепер не можу поворухнутися та виконати її бажання. Бовдур! Вирішить, що я неповноцінний, або ще чогось надумає.

— Дік, — ледь ворушить губами, але чітко вимовляє кожну букву.

І ось тут мене б’є струмом. Звідки вона знає це прізвисько?! Мене так називає лише Ніколя. Невже вона з ним знайома? Одразу відсторонююсь, сідаю якомога далі від неї, щоб краще роздивитися обличчя. Думки розпусти вмить розвіюються й  хочеться дізнатися про деталі їхнього знайомства.

Однокласниця розплющує очі та дивиться здивовано. В той же час на обличчі з’являється рум’янець, котрий свідчить про зніяковіння. Їй соромно. Але, в той же час, немов не розуміє, що щойно трапилось. Або ж, вона хотіла приховати знайомство з Ніколя та злякалася.

Невже чергова підстилка опинилась в моїй квартирі? Вб’ю гада! Мені вистачило пригод з Іриною.

Єлизавета

Ладна провалитися крізь землю. Марк дивиться так, немов я перейшла межі дозволеного. Одночасно він розгублений. Можливо я поспішила? Нащо полізла з поцілунком? Може в нього дівчина є, а може він не звик до такого при першій зустрічі. Краще б мені це все привиділося.

— Звідки ти знаєш моє прізвисько? — пропалює мене поглядом.

— Що? — не одразу розумію про що йду мова.

— Ти назвала мене Діком, — уточнює, скрипить зубами.

— Я... так твоя мама так тебе назвала, — одразу придумую відповідь. Вирішую не розповідати про невдалу зустріч, адже одразу змовчала.

— Ліза, не бреши мені, — навіть кулаки стис. Невже вдарить? — Мене так ніхто не називає, окрім...

— Окрім твого друга, — вирішую, що немає сенсу брехати. Та і що з того, що ми раніше зустрілися?

— Отже, ти знайома з Ніколя? — мружиться. — Що вас пов’язує?

Він поводиться дивно. Явно нервує та злиться. Тільки що його так засмутило?

— Що за дивні питання? — обурююся. — Невже ти думаєш, що окрім тебе я не можу знати когось в цьому місті?

— Тільки не Ніколя! — встає з місця та нависає наді мною. — Ти працюєш на нього? Попросив мене розважити?

— Що ти таке кажеш? — стає трішки лячно. Якби не хворі ноги, то тікала б куди подалі звідси. Все таки він дуже дивно поводиться.

Мовчки хапає мене за зап’яток та роздивляється руку, а потім намагається задерти сукню. Вистачає вил вивернутися й дати йому ляпаса. Швидко вскакую на ноги схопивши ніж та не зважаючи на біль, відступаю назад.