13. Дік

Залишаю Лізу в ванній кімнаті та одразу вирішую, що повинен якось загладити свою вину. Не гарно я зустрів гостю, ще й через мене вона отримала рани. От тільки з голови не виходять мамини слова: який підвал? Яка біда з нею?

— Куди це ти знову збираєшся? — вже на порозі окликає мама.

— Скоро прийду.

— Допоміг би Лізоньці, — чірікає мов пташка. Зі мною ніколи так не сюсюкалася.

— З цим якось самі впораєтеся. Я скоро буду!

Виходжу з квартири. Ніколи не приймав вдома дівчат, тож зразу не збагну, що повинен купити. Тож, в найближчому супермаркеті купую різні солодощі. Так, як не знаю, що дівчина п’є беру декілька пляшок дівочих напоїв: вино, лікер, шампанське та слабоалкогольні напої. В квіткарні купую найкрасивіший букет. Повинен же якось підняти дівчині настрій.

“Терміново потрібно зустрітися в клубі.” — отримую повідомлення від Ніколя. Як би він мені не остогид. Останнім часом немов п’явка липне до мене. І дівчини не потрібно з таким другом. Та відмовити не можу.

— Що знову трапилося? — заходжу в кабінет друга.

— Вона втекла, — випускає гіркий дим від сигарети.

— Хто?

— Та, котра причетна до твого викрадення.

— Не відомо чи це так, — не можу звинувачувати людину поки не дізнаюся точно.

— Потрібно її шукати, — немов сам з собою розмовляє. І я знаю, що впершу чергу він бачить в дівчині предмет доходу, а вже потім знайти винуватся в моїх проблемах.

— Ти казав, що вона з Анькою була...

— Точно, — перебиває. — Потрібно поїхати до Ані, скоріш за все вона вже там. Їдьмо, — хватає курточку та направляється до виходу.

— Сьогодні ти якось сам, — зупиняю його.

— В якому сенсі? Хіба ти не хотів її допитати?

— В мене інші плани на вечір, я тебе ще днем попереджав. Ти нічого не роби. Дізнайся чи вона на місці. Завтра поговорю з нею.

Відмахується від мене, йде далі. Прощаємося біля машин. Кожен їде в своєму напрямку. Дорога на диво пуста, а отже, можу дозволити собі трішки порушити правила. Люблю швидкість з моменту поки вперше сіів за руль. Років десь в дванадуцять був у мене Юпітер. Пам’ятаю, як на ньому ганяв по вулицях міста. Потім кілька машин і всі вони приймали участь в стріт—рейсингах.

От і зараз вмикаю шосту передачу та мчу по трасі. Хоч наше місто давно вважається занедбаним, але дороги ремонтують постійно.

Швидко дістаюся будинку. Беру покупки та повністю задоволений собою повертаюся до квартири. Вечоріє, а вікна темні. Невже Ліза таки пішла? Що ж, мої плани зіпсовані.

Стримуюся, щоб не викинути покупки в смітник біля під’їзду. На потрібному поверсі переконуюся, що дома нікого не має. Про це свідчить тиша за дверми.

Ну що ж, побуду в гордій самотності. Сьогодні всі мене відшивають.

— Тьоть Ніна я не сплю, — окликує мене голос однокласниці з маминої кімнати в той момент коли проходжу повз.

— Як почуваєшся? — заглядаю в кімнату усміхаючись. Таки я радий, що вона тут.

— Марк, це ти? — дивується.

— Я тут живу, а отже, нічого дивного в цьому немає. Де мама?

— Пішла у справах.

Мугикаю, розуміючи, що це надовго. Скоріш за все побігла на зустріч з хахалем. Не думаю, що прийде ночувати.

— Це тобі, — оговтуюсь, що стою у вході з покупками. Підходжу до ліжка та кладу їх поруч з дівчиною. Бачу в її очах здивування. В напівтемряві вони здаються чорними, але привабливість нікуди не зникає.

— Прийми вибачення за мою поведінку, — швидко пояснюю. — Я вирішив відмітити нашу зустріч. Не знав, що купити, тож взяв всього по троху.

— А, знаєшь, — усміхається самими кутиками. — Певно ти маєш рацію. Не відмовлюся від вина. Тільки це все потрібно віднести на кухню.

— Там не зручно. Краще ходімо у велику кімнату на диван. Там і телевізор є, і можна музику включити, — залишаю їй букет а сам йду в кімнату.

Непогано таки тут все влаштовано. Все під рукою: посуд в серванті, телевізор, музичний центр, великий диван, стіл. Чому я нікого не запрошував у гості?

Оглядаюся, а гостя щось не особливо то й поспішає. Залишаю пакети й повертаюся у спальню. Бачу картину, як Єлизавета тримаючи букет ледь пересуває ногами в напрямку виходу.

— Тобі так погано?

— Ноги болять, — одразу вирівнюється та намагається тримати рівновагу. Бачу на її обличчі гримасу болю.

— Допоможу, — наближаюся з метою взяти її на руки, щоб донести до дивану.

— Дякую, — блискавично підхоплює мене під руку тим самим зупинивши мої наміри.

Кульгає, але тримає голову високо. Намагається не показувати своєї безпорадності. Букет також не випускає з рук.

Як джентельмен даю дівчині змогу показати свою самостійність. Роблю вигляд, що не помічаю її стану. Тільки замідляю свої кроки.

 Єлизавета

Зовсім не очікувала побачити Марка з квітами. Тільки якось розгублено виглядає хлопець. Стоїть в дверях й влаштовує допит. А коли ще покалав пакети й букет на ліжко, взагалі збив мене з толку. Навіть не знаю як реагувати. Мені ще ніколи так не дарували квітів. Дивний він якийсь.