12. Єлизавета

Нарешті наважуюся підняти очі на хлопця з котрим зіштовхнулася. Дік — це Марк. Ну нічого собі! А він змінився з останьої нашої зустрічі. Ще гарніший став, але злий якийсь. Ошарашена його перепалкою з тіткою Ніною. От тільки не зрозуміло чому він так гнівається. Про що вони розмовляють? Геть не розумію. Ірина якась, проблеми, ще одна головна біль. Почекай! Це я головна біль? З якого дива?

Поспостерігавши за їхньою перепалкою вирішую йти звідси. Чому це я повинна терпіти приниження? Оце так зустріч з колишнім однокласником, а також Діком, хлопець котрий сподобався з першої зустрічі. А можливо це тяжіння до Марка прокинулась. Як не крути, а він моя підліткова любов. Певно, через це і пробіг імпульс до незнайомця, як спочатку думала.

Вибігаю з квартири навіть не взувшись. Одразу ж наштовхуюся на величезний камінь та розбиваю пальці на нозі. Болить, але повертатися точно не буду.

Мене дуже образила така реакція хлопця. Не очікувала, що зустріч з однокласником викличе стільки розчарування й гіркоти.

Ледь стримую сльози. Коли чую, як мене окликає Марк. Отямився?! продовжу йти не звертаючи уваги на біль в ногах. Добряче я наколола їх. На мить опускаю голову, щоб роздивитися стопи та вдаряюся обличчям в міцні чоловічі груди.

О ні! Одразу кров. З дитинства маю проблему зі слабким носом. Що тільки батьки не робили. Напевно мої пригоди в підвалі залишили відбиток, адже жодної реакції не висловлюю. Стою нерухомо й дивлюся на краплинки крові на землі  та брудні ноги.

Тьотя ніна також з’явилася, схвильована й нервова. Завдяки їй хлопець бере мене на руки та несе назад. Першим покликом було бажання вирватися та накричати на нього, але теплі руки й подих заспокоїли, змусили розслабитися. Затискаю ніс рукою. Легенько притискаюся до його грудей. Так приємно, спокійно в його руках, нехай ніколи не відпускає. Як він не гнівається виглядає дуже симпатичним та милим.

— Потрібно тобі помити ноги, — голом Марка відволікає від думок. Розумію, що вже в їх квартирі.

— Неси в ванну, — командує тітка Ніна.

— Я сама дійду, — намагаюся вивільнитися.

— Не потрібно підлогу бруднити, — хмикає хлопець. Тільки його жарт схожий на докір.

Щойно привела себе до ладу: вмила обличчя та обробила рани на ногах погодилася випити чаю. Не завадить нарешті розслабитися.

— Ну навіщо ти тікала? — сумно дивиться на перебінтовані стопи тітка Ніна. — Марк інколи бува нестерпним, але швидко заспокоюється.

Мовчки п’ю чай не знаючи собі виправдання. В голову лізе тільки одне: де Марк? Налякав, насварив й втік кулись. Ще у ванній, де він мене залишив чула його розмову з мамою, що скоро повернеться. Завжди був таким: неговірким, насупленим та нелюдимим. Пам’ятаю, весь час проводив в гаражі, спілкувався лише з кількома хлопцями. Не бачила його на жодній дискотеці чи в компанії. А так хотілося поспілкуватися. Уявляла, що зустрічаємося. Поки мої подруги спробували перший справжній поцілунок, я тренерувалася на сливах й мріяла, що колись поцілую однокласника котрий не звертав на мене уваги.

Скільки разів я навмисне проходила повз його дому, гаража та спортивної площадки щоб зустрітися з хлопцем та отримати від нього пропозицію погуляти разом. Та все було марним: йому не була я цікава та й з іншими дівчатами ніколи не бачила.

А потім нас розлучили батьки, котрі вирішили переїхати до Америки. Всі мої мрії так і залишилися нездійсненими десь в далекому минулому. Забуті й невиконані залишили болючій відбиток. Скільки ночей проплакала, не отримавши бажаного першого поцілунку. Пізніше я зустріла непоганого хлопця і йілунок таки відбувся, але чогось не вистачало — не було того палкого бажання, іскри першого кохання.

Певно, через це мої почуття до іншої статті ніколи не були повними. Завжди відчувала пустош, невистачало чогось. Певно так і є, коли перше кохання залишилося нездійсненною мрією.

— Відпочинь дівчинко, — лагідно гладить мене по голові тітка Ніна. — Я бачу, що ти стурбована.

— Мені до подруги потрібно, вона хвилюється, — з мойми пригодами не помітила, що майже вечір.

— Подзвони їй, — одразу протягує мені телефон. — З твоїми ногами йти не годиться. Марк повернется та відвезе тебе. Ходімо в мою кімнату. Не чужа ж все таки, — моя мама товаришувала з тіткою. Пам’ятаю ми часто приходили в гості. Я мріяла побачити Марка, а його ніколи не було вдома.

— Ви праві, — розумію, що ноги набрякли та пекуть вогнем. Дійти явно не зможу. Якщо однокласник не захоче відвезти, позичу грошей та викличу таксі.

— Тоді відпочинь добре, а я сходжу в одне місце, — допомагає сісти на ліжко та вкриває пледом. — Телефон залишу тобі, дзвони скільки потрібно. Тільки знову не тікай. За Марка не хвилюйся, він одразу тебе не впізнав от і розізлився.

— Дякую.

Щойно за жінкою зачиняються двері телефоную Аньці. Довгенько невідповідає. Починаю хвилюватися й нервувати.

— Слухаю, — нарешті підіймає слухавку подруга. Чую музику та сміх.

— Аню,не хвилюйся я в гостях... — намагаюся пояснити їй та заспокоїти. Але розумію, що не сильно то й хвилюється. Весело їй там, де б вона не була. Невже байдуже куди я зникла?

— Я погано вас чую, — перебиває мою підготовлену промову. — Передзвоніть завтра, — кладе слухавку.