11.Дік

— Завтра зранку буду в тебе, — випускаю Ніколя біля під’їзду його будинку. — Не вздумай кудись злиняти.

— А до завтра, — якось по-дівочому надуває губки, — ми не зустрінемося?

— Ні. Скоріш за все, поїду до Вероніки, потрібно розслабитися.

— О, передай їй привіт, — облизує нижню губу.

— Навіть і не думай, — злюся. — Ти не однієї спідниці не пропускаєш. Її ж не чіпай!

— Все норм, братан, — підіймає руки до гори в знак примирення. — Поки вона твоя дівка, не чіпатиму.

— Все, до завтра, — даю на газ, щоб швидше поїхати геть.

Ніколи не беруся судити людей, але поведінка друга викликає роздратування та злість. Зовсім спаскудився зі своїм клубом. До цього бізнесу був іншою людиною. Інколи виникає враження, що він продав душу дияволу й жодного співчуття та людяності в нього не залишилося. Пам’ятаю, він і мене намагався затягти, але вистачило таки розуму відмовитися й замислитися над початком нового життя.

— Красунечка ти за мною сумувала? — телефоную Вероніці.

— Дуже, — вже уявляю її пухкенькі губоньки.

— То я заїду?

— Коли?

— Можу зараз, — дивлюся на вікна квартири, жодного бажання йти додому.

— Любий, давай краще о дев’ятій вечора.

— Дивися, бо через твої постійні відмовки знайду іншу.

— Маркусику, — вона анітрохи не збентежилася. — Я б рада була, щоб ти знайшов гарну дівчина. Але, здається, в нашому місті таких не залишилося.

Як ввічливий хлопець вислуховую її роздуми стосовно наших стосунків. Хоч чуї їх вже не вперше та не перебиваї її нотації.

— Я зрозумів, — спокійним тоном відповідаю. — Сьогодні не приїду.

Зло відбиваю виклик. Виходжу з машини, щоб піти додому. Таки слова дівчини зачепили мене й залишили свій слід. Відчуваю злість та обурення. Все ж таки я не малолітка, щоб бігати за нею. Вона відчуваючи мою прихильність постійно маніпулює: приїдь — не приїдь,  треба — не треба, можна — не можна. Потрібно таки викинути її з голови.

Що я без спідниці місяць не протягну? Щойно виберуся звідси, одразу знайду собі нормальну дівчину та можливо створю сім’ю.

Вмію я підіймати собі настрій. Тож, якщо хоче піти по рукам, нехай — Ніколя швидко осідлає разом зі своїми клієнтами. Ця дурепа не розуміє, що залишається стрептизеркою тільки завдяки мені. Можливо вже давно хоче піти по руках, а я заважаю бідолашній? Хай як хоче. Все, більше не дзвонитиму та не приїздитиму.

Щойно відчиняю двері квартири, як натикаюся на чергову повію, котру моя люба матуся привела в квартиру.

— Ти як тут опинилася? — метаю іскри в бік білявки. Так і хочеться взяти її під руки та викинути геть. Вона немов глухоніма дивиться мені в ноги й не підіймає очей. — Глуха чи що? — втрачаю терпіння. Не отримаю адекватних пояснень, полетить на своїх кривеньких.

Хоча... Ніжки наче б то не погані. Фу, Марк, не вздумай ще на шалаву задивлятися!

— Що за шум? — виходить з кухні люба матуся.

— Ти кого знову в дім привела? Тобі мало Ірки було? Мені потім знову вирішуй куди сплавити нарк... — слова так і ллються з мене. Не можу стримати злість й бажання когось придушити. Тільки от жінка, котра даа мені життя, вирішила припинити мій словесний потік:

— Перш ніж гирчати, дізнайся хто в гостях.

— Не потрібні мені усілякі ...

— Марк, взагалі—то не культурно так вести себе перед своєю однокласницею, — знову перебиває.

— Мені байдуже! — киплю.

— Лізонька нещодавно приїхала й потрапила в біду. Не могла залишити дівчину на вулиці, — обійняла це непорозуміння так, ніби вона її рідна дитина.

— А сину робити пакості можна?

— Я нічого не робила. Це наша гостя й ти повинен з повагою до неї відноситися.

Ледь не проковтнув язика від її слів. Це просто якийсь... Без цензури не висловити мого обурення! Вона взагалі збожеволіла?

— Годі! — торопію, щойно чую злісний оклик “гості”. — Не очікувала від тебе такої гостиності. Ми не бачились років десять, а така реакція немов я тобі мільйон винна. Пробачте, що потурбувала, — в цей момент дівчина відсторонюється від мами та босоніж вибігає з квартири.

— Ліза, та куди ти!? — кричить мама та намагається бігти за нею.

— Припини. Не повторюй таких же помилок, як з Ірою, — зупиняю за зап’ясток.

— Марк, ти не розумієш, — скиглить жінка. — Зупини її, бо потім будем.. жаліти. Це Міщенко Єлизав... котра поїхал.. звідси  бать... років десять, або більше тому. Вона приїха... в гост... Я випадково зустріл... її, з подвалу намагалась втекти. Каже, що випадково зачинили... двері, але я впевнена, що знову твій Ніколя постарав... й хоче завербувати дівчи.., — бубонить, ковтає закінчення, що я ледь вловлюю слова. — Біжи, забери її. Це не проститутка! — сльози котяться щоками.

Нічого не розумію, але такою схвильованою не бачив її давно.

— Ай, — махаю рукою. — Потім розберемося.

Вибігаю з квартири, щоб наздогнати невпізнану однокласницю. Таки виховала мене матуся підкаблучником. Не можу відмовити жінці, а сльози взагалі діють на мене, як гіпноз — роблю все, що попросить. Хоч в нас натягнуті стосунки, але допомогаю чим можу. Як не крути, а вона єдина рідна людина в моєму житті. Злюся, але все одно люблю.