9. Єлизавета

— Все добре, — починаю заспокоювати себе. — Пацюків в будинках труять, а маніяки не живуть у таких місцях та й нечисть тільки в казках, — постійно розмовляю до себе, таким чином заспокоюючи себе.

— Хорошо, все буде хорошо... — наспівую пісеньку, щоб не втратити свідомість.

Нарешті відчуває, що тісні стіни розширились та й повітря не таке затхле тут. Пробую підвестися на ноги — мені вдається. Дозволюя собі розплющити очі. Мені так було лячно, що я увесь шлях подолола у сліпу.

Розумію, що зараз знаходжуся в коридорі. Вже радує, що не в подібній кімнаті. Мене рятують невеличкі отвори—віконця, які роблять мій шлях не таким страшним. Якщо вірити своїм передчуттям, то в протилежному боці від кімнати де мене зачинили, на мене чекає вихід на вулицю.

Моя воля, побігла б туди, але боюся впасти, бо не так вже тут світло, як хотілось. Не вистачає мені ще й травм для повного щастя.

Тремчу від сирості та холоду. Ніколи б не подумала, що влітку тут не так вже й спекотно. Певно, в іншій ситуації, я раділа б такій схованці від пекучого сонця, але не зараз. Вже набридло блукати тут. Коридор не закінчується, інколи зменшується через велику кількість труб, а потім знову розширюється.  Жодного виходу не трапляється на шляху. Немов опинилася в лабіринті.

Невже мене так довго сюди тягли? Здається ні. Хоча і стверджувати не можу, бо в тому стані навряд чи могла контролювати час. Та й зараз я йду в іншому напрямку. Можливо вихід з іншого боку? Хоча, в будинку не один під’їзд, тож має бути декілька виходів.

Цікаво: коли той викрадач мене заносив не заблукав на зворотньому шляху? Можливо через це він довго не повертався? Боже(!), а якщо він блукає тут також і натрапить на мене? Що тоді буде?! не впевнена, що в мене залишились сили протистояти йому.

Не дуже трозважливі думки починають мене відвідувати. З кожною хвилиною піддаюся паніці і вже вважається, що поруч щось ворушиться, підкрадається та переслідує. Головне не зупинятися та йти поки є сили. А якщо і вони покинуть мене, то поповзу. Я не здамся!

Не має сил більше блукати в темряві, тож вирішую вибратися на волю через одне з цих віконець. Краще подряпатися, ніж збожеволіти від манії переслідування.

А якщо ніч настане?... навіть думати про це не хочу!

Знімаю капці та б’ю по обом половинкам вікна.

Навіщо мені обидва? Зараз точно не дам відповіді. Уламки падають під ногу і один залишає по собі поріз. Звук стає такий нестерпний, що прикриваю вуха. Наче б то впало лише кілька штук, а враження, що сотні. Цей скрип дратує мене.

Коли настає тиша починаю діяти далі. Обережно прибираю залишки скла в рамі та хапаюся руками, щоб підтягнутися. Я боса, тож зручно впиратися в стіну та пересуватися по ній, мов скелелаз. Вже на половину ззовні. Чи з середини? Це вже хто, як бачить.

Та тільки не все так просто, як хотілося б. Біля віконця метрова прірва через спеціальну нішу, котра для чогось відділяє стіну підвалу та землі. Потрібно воно чи ні, не знаю, але явно мені не на користь. Якщо зараз не дотягнуся до виступу, то полечу до низу, а там купа уламків від пляшок, котрі накидали невиховані мешканці містечка. Тоді однією подряпиною не відбудуся.

Крекчу, тягну руку до кам’яного виступу. Наче б то не так далеко, але не можу дістати. Висунусь на максимум ще трішки й полечу.

— Допомогти? — чую тихий жіночий голос в той момент, коли сили вже покинули мене й залишаюся от тут теліпатися. Вже ні на зад, ні в перед не можу поворухнутися. Тіло заклякло і не слухається моїх наказів.

Підіймаю очі на голос і бачу жіночку невизначених років. Жодного співчуття в очах, здається невідомий осуд, але таки хоче допомогти і тягне до мене руку.

— Допомагай мені, бо так і висітимеш тут доки не знайдуть, — не реагую ніяк на “доки не знайдуть”. ці слова пройшли повз, адже в пріоритеті врятуватися.

Збираю залишки сил та хапаю її за руку, підтягуюся.

Дивним чином, але ця не молода жінка виявилася дуже сильною й майже, без особливої допомоги від мене,  витягла мене з того клятого отвору в стіні.

Пробує поставити мене на ноги, але я їх не відчуваю, тож сідаю на землю. Вибратися то вибралася, от ще б знайти сили добратися до Аніної квартири.

— Ходімо швидше в машину, вона на узбіччі, — чую знову голос моєї рятівниці.

Дивно! Я думала вона вже пішла.

Якби сили не полишили мене, то впоралася б сама, а так приймаю її пропозицію та волочу ноги за нею. Кілька кроків і я відчуваю себе впевненіше.

Вже збираюся відмовитися, але здивовано дивлюся на не дешеву машину біля якої зупинилася жіночка. По її вбранні не сказала б, що вона якась там бізнес леді. Звичайне бавовняне плаття, більш схоже на халат і гумові капці.

— Син інколи дає покататися, — усміхається жінка помітивши мій запитальний погляд.

Дуже щира усмішка приваблює мене, тож таки приймаю запрошення та сідаю в машину. Тільки ці тимчасові теплі почуття швидко розвіюються щойно вона сідає на водійське сидіння. На обличчя одразу повертаються суворі, кам’яні нотки. Вмить від неї віє холодом.

— Я тут неподалік живу, — дивно пищіть мій голос. Розумію, що вона їде в зворотньому напрямку.

— Не бійся. Зі мною тобі нічого не загрожує. Не можу ж залишити тебе в такому стані на вулиці, а раптом... — затинається і дивно смикає плечем. Продовжувати речення не збирається, тільки важко зітхає.

Розслабитися я не можу. Сиджу та вивчаю жіночку. Щось здається мені в ній знайомим. Кирпатий ніс, рожеві щоки (хоча, може це косметика?), сірі очі та родимка біля кутика верхньої губи.

— Тьотя Ніно? — обережно виказую своє підозри стосовно неї. Різка зупинка, що я ледь не б’юся лобом о торпеду машини.

— Ти новенька? — дивно вирячує на мене очі. — Не пам’ятаю тебе.

— Я Ліза, — відповідаю не звертаючи уваги на її дивне запитання. — Ліза Міщенко.

— Міщенко? — примружує очі. — Хіба ти не в Америці?

— Приїхала в гості до подруги.