8. Єлизавета

Чудовий ранок зустрічає мене яскравим сонечком котре ніжно лоскоче мій носик. Не зважаючи на мій вчорашній стан сьогодні просто сяю. Настрій такий, що хочеться танцювати та співати.

Як же добре все складається. Таки мій організм міцний і впорався з “хворобою”. Ще б дізнатися звідки вона. Шосте чуття підказує, що не все так просто: не підпільний алкоголь тому виною, але поки не маю ніяких доказів.

Вкотре пригадую нічні події і констатую, що підозрілий тип,  той Ніколя. Не хотілося б з ним знову зустрічатися, але щось підказує, що доведеться. Якщо він причетний до мого стану, то точно з’явиться ще раз. В іншому випадку навряд чи, адже я йому ясно дала зрозуміти, що негативно до нього ставлюся.

Солодко підтягуюся на ліжку, не поспішаючи встаю. Не одразу помічаю подругу, адже вона спить у купі речей, котрі вчора залишила, коли обирала наряд. Її тендітне та надто худе тіло ледь помітне. Аж шкода бідолаху. Як можна спати в такій позі?

Переношу весь завал з ліжка на крісло та обережно кладу подрузі під голову подушку, накриваю пледом. Як би вона не сопіла, то я б вже била тривогу. Жодного руху, жодної реакції на мої маніпуляції над нею.

— Подруга, тебе викрасти не складе труднощів, — проводжу рукою по липкому волоссю. Воно скуйовджене та заплутане через незрозумілу рідину. Здається облите сиропом. — Що з тобою трапилося? — розумію, що відповіді не отримаю але спробувати варто було. Кілька хвилин чекаю її реакцію. Без результатно.

Що ж... повертаюся на свою половину кімнати. Дік так і не дзвонив. Навмисне перевірила телефон. Сподівалася, що заснула і пропустила дзвінок. Та все марно, жодного пропущеного. Ну що ж. Ні, то ні! Спробую викинути з голови цього хлопця. Нащо він мені? Не вистачало ще за ним бігати. Я ж таки маю гордість! Та й дивне хвилювання за Аню не відпускає мене. Щемить серце за подругу. Ох, довго доведеться з нею говорити.

— Так, швидко у душ, бо щось мене криє від усіх цих думок! — наказую собі та навшпиньках виходжу з кімнати. Таки потрібно дати Ані добре відіспатися.

Тільки от не судилося мені спокійно відпустити ситуацію з хлопцем, адже нав’язливі думки не давали спокою і поки я приймала душ, то вирішила все ж таки знайти його, а там, як буде. Чуйка підказує, що до стану Діка та мого причетний Ніколя. Мій характер не дозволить залишити цей випадок без уваги. Я обов’язково доберуся до істини.

Крадькома пробираюся по квартирі: з ванної кімнати до гардеробу, та на кухню. Аня мирно спить в позі “калачик”. Її тепер до вечора не розбудити.

Бідолашна. Нащо себе так перевтомлює? Скільки разів просила приїхати до мене, почати нове життя. Так ні ж! Вона патріот свого міста й не хоче з відси нікуди їхати, а постійно опирається на одну й ту саму відмовку: вже пізно.

Аж дратує! Що пізно? Хіба вона старенька, котрій байдуже на все і всіх — все життя попереду! 

Ну нічого, таки витягну її звідси. Я ж не просто так приїхала. Звісно, сумувала за рідним краєм, але й мала на меті забрати Аню з собою й показати їй нове, безтурботне життя.

Мої розслідницькі наміри та бажання викрити подругу (ну не вірю я, що вона не знає того бридкого типа! Не таке вже в нас велике місто), спонукають перевірити її телефон та знайти якусь інформацію. Поки не знаю яку, але відчуваю, що щось таки знайду.

Роздумуючи, безшумно пересуваюся кімнатою в пошуках її телефона. Коли не знаходжу гаджет, вирішую, що він у сумочці. Щоб не розбудити подругу  та не спалитися беру річ та йду на кухню. Вивертаю її вміст на стіл, вивчаючи, що в середині. 

Мала наміри перевірити соціальні мережі та контакти в пошуках зв’язку з Ніколя, а натрапила на неочікувані знахідки. Ніяк не думала, що можу побачити там такі речі.

Чи я в шоці? Це ще легко сказано! Описати не в змозі свої емоції — це просто не може бути правдою. Не вірю своїм очам.

Забуваю про все на світі, коли бачу згорнуті долларові купюри й пакетик з білим порошком. Розумію, що тут значна сума грошей і явно не цукор.

Холодний піт стікає по спині та викликає неприємні почуття. Мене всю трясе, одразу забуваю про свої наміри стосовно телефону. Підозри не полишають розум. Паніка оволодіває моїм тілом, а передчуття біди вводить у розпач. 

Перша реакція, підбігти до подруги та витрясти душу. Звісно, я так і роблю. З боку, картина нагадує фільм—комедію. “Тільки мені чомусь зараз ніяк не до сміху!” Де дружина намагається розбудити п’яного чоловіка та запитати про вміст його кишень. От тепер і я, стала героїнею кіно: трясу з усієї сили Аню так, що в тієї голова хитається з такою силою, що здається зараз просто відвалиться. А їй по цимбалах — жодної реакції.

— Ти знущаєшся? — ледь стримую крик. — прокидайся не гайно.

— Та йди ти... — ледь ворушить устами та намагається перевернутися. В цей момент відкривається худорляве стегно і на внутрішній частині помічаю... Ні! Цього просто не може бути.

Декілька хвилин розглядаю синці з ледь помітними точечками. Без сумніві, це все від уколи. Відпускаю подругу та хапаюся за голову:

— Що ж ти накоїла! Все життя собі зіпсувала, дурепа, — на очі навертаються сльози.  

Не знаю, що мною керує, але на автоматі йду геть з квартири. В даний момент не замислююся ні про що. У мене шок від побаченого. Через це в голові виник вибух, який стер підсвідомість.

 Мене не хвилює, що я в халаті та домашніх капцях. Зараз розумію, що моя подружка потрапила на гачок голки, адже все побачене так і кричить про це. Тепер все для мене відходить на задній план й головне тільки те, як витягти її та врятувати.

Спускаюся сходами на вулицю не помічаючи, що в закутку першого поверху хтось ховається. Мить і міцна рука хапає за лікоть та кудись веде. Нічого не бачу, адже ще й досі не можу отямитися від побаченого у квартирі. Слухняно, на ватяних ногах, йду. Точніше, іншого вибору не маю, адже мене тягнуть з такою силою, що навряд чи це схоже на хотьбу. А я не пручаюся: безсила, вичавлена та спустошена. Хватка послаблюється і мене штовхають в спину з такою силою, що я падаю. Встигаю подумати про синці та забої від падіння, але натрапляю на щось м’яке під боком.