7.Дік

Ніколя завмирає. Кілька хвилин обдумує, що відповісти. Губи складені качечкою, а очі не рухаються. Його мозок якраз починає включатися. Це мені на руку. Можливо хоч щось вдасться дізнатися. Причетність друга до низки моїх  неприємносте відкидаю в дальній куток своєї пам’яті. Не хочется щоб він мав до цього відношення. Все ж таки дружимо пів життя.

— Ми з тобою відпочивали… — починає він свою розповідь. Бачу, що сили повертаються разом з впевненістю. Страх згасає в очах і він нарешті дивиться на мене. Тепер бачу колишнього друга і всі підозри вмить розвіюються.— Далі? — підганяю його.— Ну… Тебе накрило відразу, після першого напою. Я зрозумів, що не може такого бути, ти ж міцний горішок, а тут повна кабзда. Пішов виясняти у бармена. Виявилось, що скоріш за все їх обманули і, певно, доставили підпільний алкоголь. Я почав розбиратись. За той час тебе накрило ще більше. Через твій стан відклав розбірки, бо вирішив везти тебе до лікарні, — ледь не б’є себе в груди для більш правдивого вигляду. —  Охоронець допоміг всадити тебе в машину, але мене зупинила дівчина. Анька з такою красунею була, от і не втримався. Думав підвезу їх до будинку. Може припаде мені солоденького. Пробач, але ж ти знаєш, як мене чіпляють новенькі. Вона приїжджа. Впевнений, що тепер нікуди не поїде, — так солодко щебече, аж гидко. І найголовніше, що каже правду. Цей хмирь не упустить жодної спідниці. Тільки шкода дівчину, адже затягне її в болото, як і Аню колись.— Мені не цікаво слухати про чергову твою пасію і плани на неї. Що було далі? — різко перериваю нудотну розповідь.— Тільки от краля на тебе звернула увагу. Постійно розпитувала, хотіла ближче познайомитися. Знаєш, в мене було таке враження, що вона навмисне тримає машину. Я ж бачив, що ти поступово приходиш до тями і ворушитися потроху почав. Дай, думаю, відпою тебе водичкою. Знаю ж, як ти ненавидиш лікарні. Ми ж навіть з ножовим тебе вдома лікували. От і не поспішав, — демонстративно розводить руками. — Та щойно взяв воду, вона також попросила, а коли взяла пляшку, то впустила на підлогу. Що мені було робити?  — дивиться на мене немов чекає відповіді. – Я, звісно, пішов в магазин, щоб купити ще води і трішки затримався, бо один упир до Анжелки приставав, точніше не хотів платити. Повернувся і ох... Худенька, маленька, а тебе на собі тягне. Кричить, що тобі потрібно повітря свіже. Не став чіпати, адже якось неадекватно вона реагувала на мої слова та звинувачувала, що я поганий друг й не хочу допомагати. Отже вирішив поїхати за лікарем. Думав підмажу зеленими і він тебе на місці огляне. Тільки от не встиг проїхати і двох кварталів, як наткнувся на швидку, — замовкає тяжко вдихаючи повітря. А я то розумію, що це не кінець моїх пригод і поглядом натякаю на продовження. Той не звертає уваги: повільно бере пляшку мінералки, п’є маленькими ковтками, навмисне тягне час на пояснення.— Далі, Ніколя, далі. Мені потрібно знати все, — злюся.

— Я не знаю, хто її виклика. Їхала в напрямку клубу. Поки розвернувся щоб її наздогнати, було передчуття, що за тобою, — знову перевіряє моє терпіння паузою. — Як тебе вже забрали. І все… — розводить руками. — Я більше не знав, що з тобою. Хотів поїхати зрання, але сам бачиш в якому я стані. Здається, то не підпільний алкоголь, а нам просто щось підсипали. Схоже те дівчисько має на тебе зуб. Хоча на вигляд не скажеш: вона досить мила, тендітна, але думки в неї точно не про квіточки. Хитра стерво, — випалює,  розізлившись. — Як знайду її, то своїми руками…— Все, досить, — перебиваю потік його матюків. — Я почув достатньо. Тобі вірю, не перший рік дружимо. Це все, що я хотів знати. Піду тоді, відпочивай, — криво усміхаюся та встаю з крісла, щоб піти.— Ти будеш її шукати? — чую позаду. — Не знаю, побачимо, — стинаю плечима, зупиняючись.  — Я сам розберусь, — плескаю його по плечі, адже Ніколя вмить стає поруч. — Зараз додому. Відпочивай, завтра зустрінемося, — з цими словами залишаю друга самого. Як би хотів йому вірити, але повністю відвести від нього підозри не можу. Поки його дивну поведінку відкладу на потім і буду вважати, що все через вчорашній напій, не факт, що нам нічого не підлили. Час покаже, що робити далі.

До будинку їду з сумнівним прийняттям інформації. Якась невідома дівчина хотіла мене вбити?  Та ще й розпитувала про мене. Дивно якось. Щось тут не так! Але Ніколя я вірю, як собі. Не став би він брехати мені чи став? Бліна! Заплутався. Зрештою, він все складно розповідає тільки причетність дівчини до отруєння — це тільки його припущення. Не факт, що просто збіг. Дівчина була, то факт, адже поступово пригадую її. Хоч і  не пам’ятаю обличчя, але ж, була. Тільки нащо їй мене вбивати? Хтось підіслав? А чому сама не вбила, а відправила на швидкій? Ще б дізнатися, що хотіли зробити в тій напіврозваленій будівлі?

Як завжди, самі питання без відповідей. Думки не клеються до купи, як не стараюся . Голова, знову, починає боліти і клоне в сон. Я ж так і не спав, втомлений, як той чорт. До квартири ледь дістаюся. Хоч з таксі не так далеко йти, але ноги не  взмозі нормально переставляти, волочу за собою. Кожен рух дається все складніше. Моя спортивна загартованість допомагає продовжувати рух, інший не витримав би й звалився прямо на сходинках. Фух! Опираюся о стіну. Крок, ще крок і нарешті моя квартира. Відчиняю двері й заповзаю всередину. Все, фініта ля комедія! Спати і пофіг на всіх.— Синку, це ти?”Ні, крадій прийшов!”Настрій нікчемний. Ладен перегризти будь—кому горло, якщо потурбує мене зараз.— Я, — хриплю продовжуючи рух до своєї кімнати. Падаю, мов та колода, на ліжко. Закриваю очі, коли знову чую голос матері:— Тобі тут дівчина телефонувала.— Яка дівчина? Що вона хотіла? — підводжуся та сідаю на ліжко. Цікависть вища за бажання спати.

Мати заходить в кімнату і стоїть при вході. Скільки ж разів казати не заходити, все як об стінку горохом! Ладно, зараз не до сварок. — Не знаю, синку. Вона сказала, що тебе вночі швидка забрала. Це правда? — багатозначно дивиться на мене. Жодного турботливого погляду, або переляку. Легка цікавість і... байдужість. Здається основною причиною запитання є переконання в тому, що мені нічого не загрожує й вона не втратить фінансового постачальника.— Ні, вона божевільна, — хмикаю та знову падаю на ліжко, натякаючи, що розмова закінчена.— От і я так подумала. Але ти подзвони. Здається, вона хвилюється за тебе, — важко зітхає. Кладе мій телефон на комод біля входу і виходить.