5.Єлизавета

Бінго! Таки він є — останній неприйнятий виклик у списку. Швидко тисну на зелену трубку та чую гнітючі гудки і нарешті відповідь. Засмучуюсь, бо зовсім не чоловічий голос на тому кінці.

— Пробачте, а можна передати слухавку власнику, — шепочу я, боюся дізнатися, що стан хлопця важкий.

— Дівчино, а куди ви телефонуєте? — невдоволений жіночий голос.

Дідько! Вчора ж Ніколя щось казав про любовні справи хлопця. А якщо це його дівчина? Хоча... по голосу на тому кінці жінка років сорока чи більше.

— Мені потрібен... — затинаюся, адже так і не дізналася його ім’я. — Дік, — випалюю пригадуючи прізвисько. — Мені потрібен Дік.

— Так його немає, — тихо відповідає жінка.

— Немає? — відлунням повторюю за нею. — Його не врятували? — відчуваю, як боляче стискає в грудях. Так шкода хлопця.

— Так, немає, — спокійно відповідає жінка.

— А що сталося? Зупинка серця? — не розумію чому так за нього хвилююся, але хочу знати, що трапилося.

— Яка зупинка? Ви про що?

— Чому він помер?

Важке дихання на тому кінці слухавки. Здається, зв’язок обірвали, але ж я чую, що там хтось є.

— Поясніть, будь ласка, що з ним? — наполягаю. Втрачаю терпіння. Якщо зараз мені нічого не пояснять, то поїду і влаштую скандал.

Дідько! Та що мені так той хлопець запав?

— Певно ви жартуєте, тож припиніть негайно! — невдоволення в голосі. — Як не соромно так жартувати?

— Пробачте, я нічого не розумію. Вчора йому стало зле, тож довелося викликати швидку. Мені потрібно знати чи все з ним нормально? — пояснюю я. Не розумію: чи то я неясно говорю, чи жінка якась нетямуща.

— В лікарню? Ой лишенько. А він мені нічого не казав.

— Тоді хто ви, якщо не працівник лікарні? — нічого не розумію. Де Дік і що це за жінка зі мною розмовляє?

— Взагалі—то, я його мама. А ви, перш ніж лякати, — невдоволено відповідає вона. — Дізнайтеся з ким розмовляєте.

— Та я ж і хотіла... — торопію. Все, остаточно заплуталася. — Отже, він вдома і з ним все добре?

— Так. Він зранку прийшов та знову поїхав у справах.

— А чому не взяв з собою телефон? — от я ідіотка! Що за допит тут влаштувала?

— Я не повинна перед вами звітувати!

— Пробачте. Я за нього сильно хвилююся, тому кажу не думаючи, — виправляю свою помилку, щоб та не поклала слухавку. Потрібно показати, що я нормальна дівчина, ато мало що може відбутися... Стоп! Дурепа, що намагаєшся собі там напридумувати?

— Дякую вам за турботу. Він повернеться і я скажу, щоб вам зателефонував, — і все, відбій.

От, я ж... Налякала бідолашну жінку. Явно вона подумала, що якась не певна дзвонила, тож навряд чи повідомить сину про розмову. Та я і сама про себе такої думки. Соромно то як! Ще остаточно мозок не запрацював. Потрібно було потерпіти до ранку і тоді б розмова була приємнішою. Можливо вдалося б почути голос хлопця. З таким приємним обличчям він не може бути поганим. Впевнена, що він викличе найсолодші почуття та хвилю збудження. Уф! Ну і фантазії в мене розігруються.

Сиджу непорушно і продовжую дивитися на темний екран немов чекаю на щось. Картаю себе за цей дзвінок. Нащо я взагалі влізла? Правильно вчора казала Аня: потрібно забити. Тільки от не можу я так. Я вперше опинилася в такій ситуації. Вважаю, що повинна дізнатися про стан хлопця. Та й зізнаюся, він мені сподобався. От така я особистість: якщо щось спало на думку, то не зупинюся поки не отримаю бажаного.

Сподіваюсь, він зателефонує. А якщо ні, то доведеться вигадувати спосіб навмисного знайомства. Але для нього воно має бути несподіваним.

— Ти куди? — питаю у подруги помічаючи її в нарядній сукні.

— На роботу, я ж казала тобі.

— Щось я забула, — тру вилиці.

— Знову голова болить? — турботливо підходить і торкається потилиці, масажуючи.

— Трішки, — про дзвінок вирішую промовчати.

— Лягай відпочивай, а мені треба на роботу.

— Гарного вечора.

— Ага, знову купа пияк за цигарками та пивом всю ніч ходитимуть, — невдоволено кривиться. Працює в ларьку продавцем. Спершу мене не турбує факт її наряду. Сукня більш схожа для походу в ресторан, але ніяк не для торгівлі в нічній розливайці.

— Казала тобі, щоб ти їхала до мене, так ні ж...

— Без нотацій, — цілує, натякаючи цим жестом, що не збирається мене слухати. Йде до виходу.

Я ж знову повертаюся в горизонтальне положення та дивлюся на телефон. Таки чекаю на його дзвінок. От же ж, зациклилася. Бридко від самої себе та й вдіяти нічого не можу. Походу запала на хлопця.

Головне, щоб пощастило і він був адекватним. Не завжди перша зустріч дає змогу дізнатися людину. Я вчора також швидко від’їхала після шампанського. Так це ж не значить, що я алкоголічка. Може і з ним щось подібне трапилося.

Як би не пробувала заснути, все марно. Прокрутилася пів ночі. Зрештою взяла до рук телефон. Соціальні мережі — порятунок, але в той же час й кара. Надто ми стали від них залежними.

Ніколи такого не робила, але вирішила передивитися друзі Ані та знайти там Ніколя. Можливо таким чином вдасться знайти хлопця. Та й щось мені не сильно віриться, що раніше вона його не зустрічала та не знає. Все ж таки дивно поводилася подруга в його присутності.

Що і потрібно було доказати: одразу знаходжу Миколу Гончара в списку друзів. Цю пихату пику я ніколи не забуду, тож швидко побачила її серед сотні акаунтів.

— Тепер подивимося що ти нам покажешь, Ніколя, — зловіще посміхаюся, немов на його сторінці можу натрапити на скарб.

Нічого цікавого там не знаходжу. Розчаровуюся, адже особиста інформація в нього закрита: список друзів закритий від стороніх поглядів.

Наче є що ховати! Моєму розчаруванню немає меж. Розумник, котрий не хоче ділитися своїм особистим життям зі сторонніми людьми.

Не в змозі задовольнити свою цікавість відкладаю телефон та переношу свої знущання на телевізор. Тепер він виконує мої бажання, намагаючись знайти необхідну інформацію. Спочатку я хотіла подивитися фільм, назви якого не пам’ятаю. Тож гугл намагався знайти його за допомогою ключових слів. Потім постійно перемикала музику, бо не могла підібрати мелодію яка б відповідала моєму настрою. А потім взагалі включила міні роліки та те й діло, що перелистувала їх.