4.Єлизавета

Намагаюся розплющити очі. Ледь відкриваю повіки і нічого не бачу, все пливе. В роті страшенно пересохло, а в голові тисяча голок водять свій хоровод до нападу нудоти.

Ще неподалік лунає сміх подруги, котрий в даний момент датує та зводить з розуму. Хочеться закричати во все горло, але вимовити не можу ані слова. Туман потроху розвіюється і через напіввідкриті повіки бачу її в обіймах Ніколя. Обоє в чому мати народила. І хоч не має чіткості, але бридко бачити цю картину.

На деякий момент здається, що це марення, моя фантазія тільки чим більше я бачу, тим стає лячно. Не думаю, що  мій мозок міг таке вигадати. Деякі прилюдії цих двох я навіть по телевізору не бачила, не те щоб уявляти. Фу! Моя люба подруга мліє в обіймах цього типа і вигинається на зустріч його поцілункам та ще й піддається усіляким його командам.

Вкотре заплющую очі бажаючи відігнати це марення. Та щойно знову відкриваю їх як розумію, що все марно: картинка не міняється, тільки її склад та розвратність дій. Невже вона запала на цього Ніколя? Нічого не розумію.

 А..а..а... Як же болить голова!..

Знову провалююся у забуття. Дивне воно якесь, тривожне без натяку на комфорт. Замість спокою і відпочинку мені вважається щось незрозуміле: тисячі вогників миготять десь в глибині, незрозумілий тунель а з нього на мене летять чорні мухи котрі боляче кусують. Все так швидко відбувається, за лічені секунд. Найстрашніше, що повторюється знову і знову. Здається, я потрапила в часову петлю і переживаю одне й те саме в соте. А для повного щастя ще й тіло починає пульсувати, ниміти та сдригатися в конвульсіях.

— Годі! — скрикую підскочивши на ноги. Вже не можу терпіти це марення. Тільки даремно зробила це в такому темпі, адже знову сідаю на місце. Точніше, падаю. Ноги не тримають рівновагу та ще й голова паморочиться. — Ой, — ледь вимовляю, але в голові проноситься такий нестерпний скрип, ніби в рупор кричала, аж вуха позакладало і пішло відлуння. Ще й в роті така пустеля, ніби я декілька днів не пила. Звісно, не знаю, яке від цього відчуття, але дуже... дуже некомфортне. Невже це від кількох келихів шампанського та двох коктейлів? Дивно! Це вперше зі мною подіьне. Ніколи навіть похмілля не було, адже завжди вміла розрахувати свою норму.

Повторно влягаюся на ліжко, підсовуючи голову на подушку. Здається так легше, наче б то починаю поступово приходити до тями. Прислухаюся до шуму, але чую лише тишу. Бій стрілок годинника дратує так, що якби мала сили, то розбила б його. Вдих ще вдих, рахую до десяти. Здається стає ще легше.

Повільно, боязко, розплющую очі, адже не хочу знову побачити подругу в обіймах з тим неприємним типом та й свічку тримати я не влаштовувалася. Могли б свої ігри влаштовувати в іншій кімнаті, не поруч зі мною.

Нарешті концентрую свій погляд і... Що “і”? Нічого і нікого немає. Невже таки привиділося? Та й добре, бо пику Ніколя не хотіла б побачити вдруге. Одного вечора, спілкування з ним, вистачило на довгий час.

На дворі вже ранок. Годинник вказує на десяту. Обводжу поглядом кімнату. Аня мирно спить на сусідньому ліжку, сама. Отже, привиділося. Після таких ігор навряд чи б він пішов геть, хропів би на всю кімнату. Та й будь—якій дівчині хотілося б спати поряд з хлопцем після інтиму. Не думаю, що подруга виняток, яка б вигнала Ніколя геть.

Спочатку сідаю вгамовуючи тремтіння в усьому тілі. Звертаю увагу на свої руки, котрі імітують землетрус. Та я на алкоголіка схожа! Що ж вчора таке випила. Та й і не одна я пила. Якби Ані також стало погано, то навряд чи б зараз ми були у неї вдома.  В такому стані, який я відчувала вчора, не реально щось сказати або показати. Отже, вона почувалася краще за мене і скоріш за все попросила Ніколя відвезти нас додому, щойно мені стало зле.

Роблю спробу підвестися на ноги. Ніби та каліка, їй богу! Вийшло з третього разу та й то, завдяки стільчика поруч з диваном. Більше не п’ю! Богу душу не складно віддати після такого.

Так сяк, але таки утримую рівновагу без стороніх предметів. Кволо, в’яло, мов та кривенька качечка, хитаюся в бік кухні. Притримуюся за стіни, щоб не впасти. Нарешті дістаюся до потрібної кімнати. І, о... Спасіння! Хвала тим, хто винайшов водопровід. Спускаю трішки води і припадаю до крана. Які там стакани в такому  стані, про них навіть і думати забула. Здається, моя спрага зможе вгамуватися тільки після того, як  осушиться річка.

Відриваюся від знаряддя свого порятунку та відчиняю дверцята кухонного гарнітура, пригадую, що там були ліки. Цитрамон, но—шпа і ще якесь знеболювальне проковтую разом, адже тільки комплекс вилікує мій головний біль. Закутую в рушник кубики льоду, щоб прикласти до голови. Пригадую, що це не поганий спосіб для покращення самопочуття. Як тільки можу, швидко, дістаюся ліжка та знову повертаюся в горизонтальне положення. Сподіваюсь до вечора прийду до тями.

Намагаюся знову заснути, але все марно. Лежу, стогну та тримаю холод на лобі. Здається, мене вже нічого не врятує. Такий нестерпний біль, збожеволіти, аж до сліз. Щойно відчуваю полегшення, як найменший рух повертає приступи болю. Навіть дихати забуваю як, щоб тільки стало краще. Але ж в такій позі довго не пролежиш, то тіло німіє, то обов’язково щось зачухається.

— Ранок добрий, — скрипить голос подруги.

— А він добрий? — ледь ворушу губами.

— Не заздрю тобі, — сідає поруч, усміхається. — Не думала, що тебе так накриє від пари ковтків шампанського.

— Сама в шоці, — скиглю.

— Я так злякалася.

— А що трапилося? — намагаюся хоч щось пригадати з ночі. Останнє що пригадує, так це другу склянку шампанського і все, після неї провал, стовідсоткове забуття.

— Ми сиділи, розмовляли і ти вмить від’їхала. Я спочатку злякалася, думала, що тобі стало погано. Гадала, що потрібно швидку викликати.

— Ти хочеш сказати, що я просто відключилася?

— Не те щоб повністю, але сиділа зі скляними очима та щось бубоніла.