3.Дік

Приходжу до тями, відчуття, мов із води випливаю. Так і починаю ковтати ротом повітря. Голова болить так, мов я нею бився о стіну кілька годин. В очах пливе, у вухах гудить зайвий шум. Тіло тремтить так, мов я випив кілька літрів горілки. А я не пив. В тому то й справа! В роті горить справжній вулкан. Таке враження, що мене вислали в пустелю і я провів там решту свого життя, без краплі води. Тілом поворухнути не можу, як та колода. З руками та ж сама історія.

Чому я в такому стані? Де знаходжуся?

Ледь фокусую погляд: біла стеля. Повертаю голову, такі ж і стіни: білі, голі, ніяких кольорів. Отже, не в клубі. А де ж тоді?

В кутку непримітна, залізна стільниця. На ній ліки. О, то я в лікарні? Неочікувано. Пробую встати, але тіло, мов прикувало до ліжка. В голові паморочиться і я знову провалююся в сон.

У мареві бачу, як до мого ліжка підходить не молода жіночка. Виймає з кишені халата шприц, але дивний, з незрозумілою рідиною. Колір особливо мене чіпляє: коричневий. Щоб мене! — Вона отруїти мене збирається?

Поки намагаюся знайти сили, щоб завадити уколу. Тільки тіло мене зовсім не слухається. Пробую підняти руку, але вона вже встигає ввести вміст шприца мені в крапельницю. Мені? Дідько!

Фокусуюся на підлій жінці. Дивиться на мене та вишкіряє свої жовтуваті зуби. Очі не мають ознак життя, жодного блиску та співчуття в них — сама лише злість та байдужість.

— Бувай, хлопчику, — цокає перед моїм носом пальцем та йде на вихід, щось бурмоча. Цокіт каблуків неприємним відлунням відзивається в голові, вона розривається на частини.

Чудово! Просто прекрасно! Вона мене вбити вирішила не тільки вмістом в шприці, а ще й стукітом. Як доречно з її боку. Ніколи б не подумав, що можу втрапити в таку безглузду ситуацію.

Все! Досить себе жаліти. Зараз ця кака вбереться до моєї вени і тоді вже точно нічого не зможу вдіяти.

Перекидаю через себе праву руку, мов ту колоду. Дивлюся на голку з трубкою і висмикую її з руки. Не знаю, як мені це вдається, але тремтить вони знатно. Тепер потрібно валити звідси поки та жіночка не встромила мені того шприца в око, або ще кудись. Не сумніваюся в її уяві. Вона в неї явно не про квіточки — ромашки.

Пробую сісти. Вдається не з першого разу. Мене знатно хитає, тож завалююся назад. Коли зрештою вдається прийняти вертикальке положення, то так і застигаю щоб якийсь час утримати стійкість, адже в очах стрибають чорні плями. Намагаюся поворухнути рукою, але вона так і валиться назад, мов те желе.

Та що ж за хрінь то така? Добре мене накачали.

Прикриваю очі. Важко видихаю та вдихаю повітря. Мені потрібно кілька хвилин перепочити, щоб зібратися з силами, які й так на волосині.

Проходить хвилин десять, а я ніяк не можу піднятися на ноги. Не відомо скільки маю часу до повернення тієї жіночки або ще когось страшнішого за неї, тож спонукаю себе продовжити рухатися далі.

В кімнаті досить темно: ні вікна, ні світла. Одна маленька лампа на тумбі біля ліжка і все. Через брак світле постійно натикаюся на якись предмети, адже ще й зір майже зник.

Сподіваюсь це тимчасова втрата одного з чуттів.

Голова хитається, немов шия її не тримає, через що паморочиться і починає нудити. Притримую її руками, котрі потроху починають реагувати на імпульси. Таки стає трішки легше, в голові розвиднюється.

Маленькими кроками прямую у напрямку вхідних дверей. Тепер головне не звалитися. Хух. Один крок, ще один. Ноги трясуться, але я продовжую йти до виходу.

Мені обов’язково вдасться, помирати тут не збираюся. Не про мене це. Хто б не хотів мене вбити, але так просто їм це не вдасться. Я живучий і вперто продовжуватиму боротьбу  за життя.

Нарешті доходжу до першої цілі. Немов кілька кілометрів пробіг без зупинки. Чудо ліки тут, нічого не скажешь. Головне, щоб від них не залишилося ніяких наслідків. Не вистачає стати інвалідом.

Обережно відчиняю двері і витягую голову в невеличкий отвір. Пробігаю поглядом по порожньому також напівтемному коридорі. Здається нікого. Вже добра новина. Виходжу. Починаю рухатись у бік виходу. На мій погляд знаходиться він з правої сторони, бо з лівої взагалі нічого не видно, немов у підземеллі.

Голова стає легшою, не так болить. Або ж, то в мене від страху за життя зникли будь—які відчуття, не знаю. Тепер я почуваюся більш менш нормально. Кожен крок стає легшим і я переходжу на повільний біг. На диво нікого не зустрічаю на своєму шляху. А коридор здається безкінечним з постійними поворотами у різні напрямки.

Нарешті бачу великий дводверний отвір. Впевнений, що то і є шлях на свободу. Підходжу ближче і добре, що в них є скло. В іншому випадку спалився б, адже за ними сидить охоронець і ліниво попиває щось з чашки.

Одразу серце завмирає і здається, що немає мені спасіння. Тільки не варто впадати в паніку! Десь має бути вікно. Підхожу до перших дверей кабінету.

— Будь, що буде, — з такими словами різко відчиняю їх. Якщо там хтось є, намагатимусь утекти. Евріка! Кабінет пустий і в ньому є вікно. — Все ж таки я візунчик, — вмить відчуваю радість.

Біля самого вікна натикаюся на старенький диванчик з речами на ньому. Тільки зараз помічаю, що я в якомусь мішковинному вбрані, типу безформеній сірій сукні, та шкарпетках.

Знову мені щастить, адже тут лежить мій спортивний костюм, тільки взуття не бачу. Часу немає шукати залишки мого вбрання. Головне поскоріше звідси втекти. Вдягаюся та вилізаю у відчинене вікно.

Оу… На дворі вже світає. Відходжу від будівлі та ховаюся за кущами, щоб трішки роздивитися де я знаходжуся. Явно не біля лікарні. Якщо мене не підводить пам’ять в цій будівлі  раніше був травмпункт, котрий років п’ять тому перенесли в центральну лікарню. Потім тут нічого не працювало.

То що ж збиралися зі мною робити? Потім дізнаюся, бо потрібно швидше вибиратися. Якщо помітять зникнення, то можуть наздогнати.

Зарослі тут добрячі. Чим далі, тим щільніші та неприступніші. Відчуваю, як безпощадно дряпають обличчя та впиваються у босі ноги. Втягую руки в рукава костюма, на голову натягую капішон, ледь не на половину пригинаюся (здається нижче гілля не такі густі) та пробираюся скрізь хащі.