2. Єлизавета

Скільки пройшло часу не розумію. Хвилююся за хлопця і не зводжу з нього очей постійно перевіряючи пульс. Водночас  злюся на подругу, котра спокійно стоїть поруч та постійно курить. Людина може померти, а їй байдуже. От коза! Моя воля, прибила б її. Коли вона встигла втратити людяність?!

— Ти збираєшся продовжувати спокійно дивитися, як він помирає? — гарчу. Ладна розірвати Аню на частини. Її кам’яний вираз обличчя дратує, так і хочеться тріснути по макітрі.

— Та нічого з ним не трапиться, — спокійно відповідає, зовсім не звертаючи уваги на мою злість. — Я неодноразово бачила його під клубом в такому стані, — зізнається.

— А я так не можу! Якщо з ним щось трапиться, то я не пробачу собі це ніколи.

— Та чого ти прив’язалася до нього? — Аня показує свою злість та роздратування. — Облиш цього алкоголіка, бо пожалкуєш.

— Ні! Нехай він і алкоголік, але я не можу покинути напризволяще непритомну людину, — наполягаю на своєму не звертаючи уваги на її останні слова.

Нашу сварку перериває швидка, котра зупиняється неподалік. Двоє медиків виходять з машини та прямують в наш бік.

— Що з хлопцем? — питає рудоволоса жінка невизначених років щойно опиняється поруч.

— Йому потрібна допомога. Гадаю, він чимось отруївся...

— Ми розберемося, що з ним, — зупиняє мене на пів слові перериваючи бажання висловити припущення стосовно потерпілого.

Розкладають ноші, котрі я не одразу помітила.

— Я поїду з ним, — не можу покинути хлопця, шосте чуття підказує так зробити.

— Ти геть збожеволіла?! — тягне мене подруга. — Нащо тобі він?

— Я повинна переконатися, що з ним все добре, — не здаюся я.

Медики роблять свою роботу не звертаючи уваги на нашу розмову. Вони заклопотані своєю справою. В момент моєї перепалки з подругою швидко кладуть хлопця на ноші та прямують до швидкої.

— Стривайте, ви куди?! — кричу, але це не дає жодного результату і машина швидкої покидає територію парку. — І як я тепер дізнаюся, що з ним?

— Та чого ти причепилася до цього хлопця?

— Не знаю, але дивне передчуття ось тут, — кладу руку на серце.

— Не кажи, що відчуваєш кохання, — хмикає та з докором дивиться на мене.

— Навряд чи, але щось таки відчула.

— От ти дивачка, — зводить плечима. — Бачить в перше, а вже готова на все заради нього.

— Не перебільшуй. Я сама не розумію, але з першої митті щось тягло до нього. Всіляке в житті буває.

Сідаю на лавочку і намагаюся розібратися зі своєю дивною поведінкою. А й дійсно, чому така на нього реакція? Не пам’ятаю, щоб раніше відчувала такі хвилювання. Тим паче, між нами не було жодного контакту. Про які почуття може йти мова? Аж смішно.

— Не переживай, все буде з ним добре, — сідає поруч подруга міняючи тон на більш ніжніший. Обіймає за плечі.

— Переконатися б якось в цьому.

— А хочеш ми завтра поїдемо в лікарню і дізнаємося?

— І як? Якщо не знаємо хто він.

— Я не думаю, що за сьогодні в них багато клієнтів з цього парку, — усміхається вона та вкотре прикурює.

— Дай і мені, — прошу.

— Впевнена?

— Так, бо мозок зараз вибухне, — я не курю, та бувають такі моменти, що дуже хочеться і тоді дозволяю собі викурити декілька цигарок.

— А чому ти вирішила повернутися? — обережно запитує Аня.

— Хіба не можна? — дивуюся затягуючи гіркий дим. — Дуже хотіла побачити рідне місто, тебе. Батьківщина кличе назад.

— Вона вже не така, як була раніше. Змінилося і місто, і знайомі місця.

— Ти що маєш на увазі?

— Все тут змінилося, — дивно потирає руку.

— Звісно, — усміхаюся. — З роками кожне місто розбудовується та стає кращим.

— Я б не сказала, що наше сильно розбудували.

— Та все одно змінилося.

— Ліз, а може... — її слова обриває гучний сигнал машини. Такий дзвінкий, що закладає вуха. Аж серце опустилося до п’ят.

Відводимо погляд у бік шуму і бачимо Ніколя. Котрий, як ні в чому не бувало, стоїть біля авто. Намагається усміхатися, тільки от від його погляду стає лячно.

— Ти нічого не забула, красуня? — рже, показуючи мою сумку. Можливо не коректно висловлююся, але його оскал не назовеш по іншому. Фу, бридко як. Добре, що привіз речі, але сьогодні не хотіла знову його зустрічати.

— Дякую, — швидко підходжу та намагаюся перехопити з його рук свою річ.

— Е, ні. Не так швидко, — сміється, ховаючи сумку за спиною. Немов ненороком нахиляється в мій бік та обдає неприємним запахом з рота. Це точно не алкоголь. Ледь вловимий аромат, точніше сморід. Що ж він таке вживає? —Я хочу ще з вами поспілкуватися. Не дарма ж купував шампанське, — показує пляшку. —  Та й напружений вечір потрібно трішки розвіяти приємною компанією. Впевнений, що в тебе це добре вийде, — пронизує мене поглядом наскрізь.

— Ми втомилися і хочемо відпочивати, тож збиралися їхати додому, — бридко дивитися на нахабне обличчя. Не розумію людей, котрі от так спокійно можуть себе вести та не звертати уваги, коли другу погано. Тільки цїєй теми не торкаюся, адже таким людям нічого не докажеш. Та й і без цього випадку особливо не викликає довіри.

— Ще час дитячий, — не відчепляється.

— Невже ти не розумієш, що мені огидно з тобою спілкуватися? — втрачаю терпіння, насмілююся сказати правду. — Твій друг ледь не помер, а ти просто покинув його, а ще не хотів допомагати. Зараз же, робиш вигляд наче б то нічого не трапилося.

— Так ти через це? — починає сміятися підтверджуючи мої слова. Ні грама совісті в цього хлопця! — Взагалі-то, я поїхав викликати швидку.

— Поїхав викликати? — хмикаю. — А зателефонувати важко було? Я подзвонила і вона приїхала.

— Дівчинко, це тобі не Європа і не обласне місто. У нас тут просто так нічого не відбувається. Повір, швидка тут опинилася, тому що я приїхав у лікарню та поквапив їх. В іншому випадку чекала б ти її до ранку.

— Нехай і так, зроблю вигляд, що повірила тобі, — тицяю хлопця в груди пальцем. — А не можна було відвезти одразу до лікарні?