1. Єлизавета

— Сідайте красуні, — гукає мене з подругою молодий хлопець визираючи з вікна не дешевої іномарки. Усміхається на всі тридцять два та випускає клуб диму від цигарки.

Аня мило йому усміхається не поспішаючи щось відповідати. Мій погляд фокусується на хлопці в непримітному спортивному костюмі. Важко розгледіти його риси, але дивні почуття виникає у грудях.  Він ніяк не реагує на нас і дивиться в далину. Серце завмирає і виникає бажання поспілкуватися з ним. Його ледь помітнеу лялькове обличчя не дозволяє відвести погляду. Так і хочеться скинути капішон та роздивитися кожну звилину обличчя. Тільки от наша компанія його ніяк не приваблює. А я вже бачу, як ми мило спілкуємося під місячним сяйвом.

— Сідаємо, — хапаю подругу за руку та тягну на заднє сидіння. Вона витріщає на мене очі, ніяк не очікувала, що я таке можу утнути. Ніколи не проявляла подібного роду сміливості й раніше не сіла б в невідому іномарку до незнайомця. От тільки вона не бачила мене майже десять років і людям притаманно змінюватися. Хоча я досі дотримуюся цього правила, але не можу втратити шансу знайомства з привабливим хлопцем.

— Мені подобається ентузіазм твоєї подруги, — усміхається водій.

Мені ж так хочеться поспілкуватися з молодиком на пасажирському сидінні. Дивно, але один лише погляд на нього викликає в мені дивні почуття. І хоч не можу роздивитися обличчя, але відчуваю тяжіння і таку собі спортивну цікавість. Тільки йому байдуже і він продовжує безмовно сидіти.

— Ліза, — протягую руку ближче до сором’язливого хлопця.

— Ніколя, — перехоплює її жорстка долоня водія. — Мій друг втомився, тож не потрібно його турбувати, — явно він вловлює мою зацікавленість ним і хоче відволікти.

— То звідки твоя подруга? — повертається він до Ані.

— Ви знайомі? — дивуюся, дивлячись на неї. Здавалося, що вона вперше його бачить. Тільки от  усвідомленість Ніколя про те, що я не місцева, натякає на інше.

— Повір, не важко здогадатися, що ти тут вперше, — відповідає водій замість подруги. — Ніколи не бачив тебе в клубі.

— Ти спостережливий, — натягую усмішку. От ніяк не приваблює він мене. Наче б то нічого поганого не робить, а вже відчуваю до нього негатив. — І хоч ти мене ніколи в місті не бачив та я тут народилася й прожила пів життя.

— Тоді з поверненням на батьківщину, — переводить погляд на подругу, а вона аж втискається у сидіння та намагається на нього не дивитися.

— Що не так? — шепочу їй на вухо.

— Даремно сіли, потрібно було їхати на таксі, — ледь чутно відповідає і коситься на водія. Він не дивиться на нас, але здається, що всі наші слова знає наперед. Немов роздав сценарій сьогоднішнього вечора і все вирішено за нас. Погляд у дзеркало заднього виду викликає мурахи та тремтіння. Вбачається в ньому щось зловіще.

Починаю відчувати дискомфорт та жаліти, що погодилася на його пропозицію. Ну чому я така падка на миленьке личико? Він навіть не хочке спілкуватися. Можливо і дівчину має. На що я тільки сподівалася? Дурепа!

— Більше двох говорять в голос, — аж надто солодко звучить його голос. Зрозумів, що я почала нервувати? Тому й змінює тактику?  — Друже, випий водички, бо ти щось взагалі нікокейшен, — нахиляється до хлопця поруч і ледь не силоміць вливає рідину з пляшки. Дуже хочеться вирвати її з його рук та припинити це знущання. Явно видно, що він не хоче. Вода ллється мимо уст та потрапляє на кофту.

— Дай і мені водички, — втручаюся, щоб тільки забрати пляшку.

— Чом би ні, — переводить на мене погляд, відволікаючись від хлопця.

Зиркає так, що хочеться тікати і не озиратися.

Ну й тип! Невже я не могла оминути цю машину, як це роблю зазвичай? Що за дурепа! — вкотре сварюся на себе в думках.

Швидко беру пляшку. Обережно підношу її до губ і ледь роблю ковток, як вона вислизає та падає під ноги. Не знаю чому, але я навмисне її впустила. Шосте чуття підказало це зробити.

— В тебе що руки криві? — скрипить зубами. Не складно розгледіти злість та роздратування. Мушу надати хлопцю належне, вміє тримати себе у руках. Якби не рік практики в центрі психологічної допомоги, то я б не зрозуміла істинних його почуттів. Тільки от ємоції тіла не так легко приховати.

За фахом я психолог, але працюю директором ресторану. Професію отримала і мені вона до душі, але так трапилося, що не могла знайти роботу з гідною заробітньою платою. Тому довелося змінювати місце роботи. Тим паче запропонували гарну посаду.

Тільки зараз не про це, бо мене досі непокоїть мовчазний незнайомець. Здається, що він непритомний, хоч очі і відкриті. Без жодного руху полусидить на сидінні, а голова мов на нитці — хитається від кожної ями на яку натрапляє авто.

Ніколя мовчки виходить з машини і йде в напрямку кіоску. Я ж нахиляюся до хлопця з переду та легенько трясу його плече. Голова від дотику нахиляється до плеча, рот злегка відкритий та тягнеться слина.

— Що ти робиш? — хапає мене за зап’ясток подруга. — Було сказано, що він погано себе почуває. Явно перепив.

— Ти впевнена? Дивний він. Якщо йому погано, то потрібно якось допомогти, — я відчиняю дверцята і виходжу, щоб наблизитися та роздивитися молодика. Можливо і перепив, тільки це не значить що йому не потрібна допомога.

— Та що з ним буде, не лізь! — викрикує подруга незграбно вибираючись з машини. — Краще беремо таксі та їдемо додому не з цією компанією.

Тільки марно вже щось мені говорити. Бачу ціль — не бачу перешкод. Подруна не встигає зупинити мене. Я швидко відчиняю дверцята і хапаю пасажира за руку. Ледь відчуваю пульс та помічаю неприродню блідість шкіри.

— Агов, ти мене чуєш? — звертаюся до хлопця. Жодної реакції, він намагається кивнути, але його голова неслухняно звисає на бік. — Йому потрібна допомога! Допоможи мені! — кричу Юлі та намагаюся витягти його з машини. Хоч і худорлявий на вигляд, але важкий. Ще і дверцята не повністю відчиняються, заважає бордюр.