Елегійна мініатюра

Це маленьке місто здавалося перенесеним сюди з чарівної казки Андерсена. Воно зачаровувало всякого, хто потрапляв в нього навіть проїздом.

 Містечко вабило красою черепичних двосхилих дахів, світло-сірими стінами будинків, прикрашених старовинними ліпними фігурками тварин, акуратно викладеною бруківкою, яка нагадувала черепашачий панцир, вузькими вуличками, що створювали враження коридорів.

Все це хвилювало і змушувало згадати середньовіччя, коли по цим вуличках гуркотіли вози веселих купців, з брязкотом скакали закуті в броню горді лицарі, бродили сумні актори, наспівуючи свої зворушливі романси під звук мідного дощу, що сипався з візерункових вікон.

Не менш чарівними були знамениті ромбовидні ліхтарі. Ліхтарник, приставивши драбину, запалював їх рано, і потім вони сяяли в густій ​​імлі ночі, немов світлячки.

На головній вежі крутився старовинний флюгер у вигляді ворона. Над низькими дверима будівель подекуди можна було ще побачити залізні фігурки, наприклад, як бовтається на ланцюгах залізний лицарський чобіт, що означало присутність взуттєвої майстерні.

Темно - блакитна смужка річки неспішно охоплювала місто. На крутому березі гордовито височів форт - вищерблений часом, з потемнілими гарматами - мортирами, що дивилися з бійниць, зарослих блідою травою.

Він повернувся в це місто багато років по тому, тому що дуже любив його. І куди б його не кидала доля, він, в нечасті хвилини самотності, згадував свою юність, що пройшла тут.

Мало що змінилося в містечку, хоча з тих пір пробігли роки й роки, сиві, немов чаклуни із старовинних романів.

Так само при в'їзді чорніла фортеця, подекуди обліплена сучасними кіосками. Як і раніше дзвеніли допотопні трамваї і тремтіла бруківка від рейок. Так само з пекарні доносилися приємні пахощі випеченого хліба, і падали, легко танцюючи, тихі сніжинки.

Дахи ставали алебастровими, а під вечір -  синіми. А потім, коли в сутінках запалювалися ліхтарі, сніг поруч з ними спалахував тисячами різнокольорових іскорок, і народжувалася якась мила, тиха таємниця…

Під мостом дзюрчав струмок, трохи прихований льодом, але у нього вистачало наполегливості мужньо пробиватися крізь кришталеві перепони.

Звідкись із вікна зазвучала музика, яка сколихнула почуття. Це була плавна скрипкова мелодія.

Він зупинився, підняв голову, але окрім кішки в відкритому вікні, яка принюхувалася до летючого іскристого снігу, нічого не зміг розгледіти.

Стало легко і приємно. Від поривів вітру поскрипували гілки дерев. Запалювалися вогні, повільно і тихо, створюючи мелодію світла. Місто перетворювався в чарівну казку.

Він поспішив у кав’ярню, взяв чашечку паруючого ароматного напою, булочку з джемом, газету.

Було затишно й тепло. Блимали лампи, таємничо застигли дзеркала.. І пливла, огортаючи силуети за овалами столів, повільна пронизлива мелодія.

Йти не хотілося. Спогади прийшли самі собою, з дзеркальної поверхні столу. Темне обличчя Валерії ... Тихий, повільний, рвучко-лебединий танець Крісти.

 ***

І все ж він змусив себе встати, кинувши на стіл купюру, повільно вийшов. До призначеної зустрічі залишалося півгодини.

... Вона  змінилася, трохи схудла. Загострене обличчя здавалося тепер більш витягнутим, ніж зазвичай. У темних струменях її волосся блищали срібні струмочки. За округлими окулярами причаїлися темні, з каштановим відблиском очі. Взагалі вона була красивою, як і раніше, навіть защеміло серце від того, що колись вони прийняли рішення розлучитися.

Хлопчик дивився на нього уважно і якось строго. З-під в'язаної шапочки трохи виднілася чорна, зовсім мамина, хвиля волосся. А очі були Його - теплі, волошкові, добрі. На плечах новенького сірого пальтечка і на ранці осів лілейний сніг.

Він обійняв його, відчуваючи на своєму поясі руки в рукавичках.

- Синочку ...

- Ось, я зібрала його. Тут майже все. Щось він взяв з собою в ранець. Ну що ... Давайте, я проводжу вас до поїзда.

Він кивнув, приймаючи з її рук об'ємну шкіряну валізу.

На вокзалі пахло вугіллям і залізними шпалами, порипував під ногами свіжий синьо - бузковий сніг.

На залитому ніжними прощальними вогнями пероні вона акуратним рухом опустила щось в кишеню його пальто і шепнула:

- Передай мамі. Все ж пенсія у неї сам знаєш яка ...

- Так я все зроблю, не треба ...

Але вона звичним жестом поклала на його уста теплий пальчик, витягнутий з шкіряного затишку рукавички.

Вона завжди таким чином присмиряла його, і він розумів, що дискусії не приносять користі.

Роздуваючи навколо себе срібні сніжинки, що закружляли в світлі ліхтарів, потяг повільно рушив. У вікні, в кристаликах візерунків, спливали в синю далечінь двоє милих, дорогих для неї людей.

 Січень 1998 року.