Розділ 30

Наступного ранку столиця прокинулася.

Це вже було досягненням.

Ніхто не знав, котра саме.

Небо було.

Кам’яне склепіння —

теж.

Не над усім містом.

Лише над окремими вулицями, де нижня столиця вирішила залишитися.

Східна башта стояла посеред Центральної площі.

Ніхто вже не питав, чи була вона там завжди.

На її східній стіні зберігся старий герб.

На західній —

сучасні сліди від дощу.

Обидві сторони існували.

Достатньо.

Коріння під бруківкою більше не говорило.

Деякі люди раділи.

Деякі —

боялися.

Бо тиша після того, як щось місяцями відповідало,

теж могла бути відповіддю.

Сайла прокинулася за столом.

Голова на книзі.

Рука затекла.

Чорнило засохло на пальцях.

Перше, що вона зробила —

перевірила чисту сторінку.

Порожня.

Добре.

Ні.

Сьогодні можна.

Потім вона згадала, чому лишила її порожньою.

Дейр.

Зустріч за межею.

Його голос.

Його прохання.

Вона згадала причину.

Центральний корінь більше не тримав.

Сайла заплакала.

Не від радості.

Від полегшення, яке тіло дозволило собі тільки тепер.

На двері постукали.

— Хто?

— Я.

Сайла:

— Це найгірша можлива відповідь.

З-за дверей:

— Тоді цибулева.

Сайла відкрила.

Інша Сайла стояла з двома чашками.

— Я принесла каву.

— Каелева?

— Ні.

— Тоді заходь.

Вони сіли одна навпроти одної.

Дві однакові книги.

Два почерки, які вже ставали трохи різними.

Сайла з боку каменю тепер сильніше нахиляла літери праворуч.

Сайла з боку неба частіше залишала порожні рядки.

Дрібниці.

Власні.

— Що пишемо? — запитала одна.

— Про пожежу.

— Уже.

— Про людей, які зникли.

— Уже.

— Про те, що ми могли їх убити.

— Уже.

Пауза.

— Про перемогу?

Обидві мовчали.

Потім одночасно:

— Ні.

І засміялися.

Сайла з каменю:

— Тоді чим закінчити?

Друга дивилася на порожню сторінку.

— Не закінчувати.

— Дейр сказав.

— Так.

— Ти віриш?

— Ні.

Пауза.

— Але цього разу згодна.

Вона закрила стару книгу.

Взяла нову.

Обкладинка проста.

Без герба.

Без королівської печатки.

Без назви.

Поклала перо.

Написала:

ЛЮДИ, ЯКИХ НЕ БУЛО

Друга Сайла прочитала.

— Дуже красиво.

— Знаю.

— Небезпечно.

— Знаю.

Пауза.

— Залишаємо?

— Так.

Під назвою вона написала:

ЦЯ КНИГА НЕ Є ОСТАТОЧНОЮ ВЕРСІЄЮ ПОДІЙ.

Друга додала:

ЇЇ АВТОРИ МОЖУТЬ ПОМИЛЯТИСЯ, СУПЕРЕЧИТИ ОДНА ОДНІЙ І ЗМІНЮВАТИ ВЛАСНІ ВИСНОВКИ.

Перша:

— «Автори».

— Так.

— Ти вже визнала мене окремою?

Друга Сайла подумала.

— Сьогодні — так.

Пауза.

— Завтра можемо посваритися.

— Добре.

— Не кажи.

У шпиталі Міра теж згадала причини.

Не всі.

Деякі рішення лишились без коренів.

Але достатньо.

Вона пам’ятала:

чому оперувала Лерена;

чому не відповіла власному майбутньому голосу;

чому не дозволила пророцтву вирішити за живого;

чому пішла палити центральний корінь.

І найгірше —

пам’ятала, що вони могли помилитися.

Лерен сидів на ліжку й одягав черевик.

— Ні.

— Що «ні»?

— Ти не йдеш.

— Я йду.

— У тебе голова...

— На місці.

— Частково.

— Достатньо.

— Лерене.

Він глянув.

— Я зараз хочу піти.

Міра:

— Чому?

— По нормальну їжу.

— Це все?

Він подумав.

— І тому, що якщо ще день проведу біля тебе, ти знайдеш у мені нову хворобу.

— Я вже знайшла.

— Бачиш?

Вона перевірила рану.

Добре загоюється.

Не наше слово?

Сьогодні.

— Дві години.

— Три.

— Дві.

— Дві з половиною.

— Дві.

— Ти ж не король.

— Три.

Міра завмерла.

— Що?

Лерен усміхнувся.

— Ти сперечалася.

Отже, я зрозумів, що можу виграти.

— Дві з половиною.

— Домовились.

Він уже був біля дверей, коли зупинився.

— Міро.

— Що?

— Голос.

Вона напружилась.

— Твій?

— Так.

— Що каже?

Лерен слухав.

Потім усміхнувся.

— Нічого.

— Що?

— Я чую себе.

Але він мовчить.

Пауза.

— Просто є.

Міра дивилася.

Можливо, майбутнє більше не мало одного правильного речення.

Добре?

Ні.

Не треба.

З нижнього шпиталю вийшла друга Міра.

В руках список пацієнтів.

Побачила першу.

— У нас закінчились бинти.

— У нас теж.

— Вкрадемо у військових?

— Так.

Обидві завмерли.

Потім засміялися.

Вони вже не намагалися визначити,

яка продовжила «справжнє» життя Міри Вейл.

Обидві працювали.

Одна — у шпиталі під небом.

Друга — в тому, де вікна іноді відкривалися на кам’яні вулиці під корінням.

Обидві мали пацієнтів.

Обидві втомлювалися.

Обидві почали змінюватися.

Це було достатньо незручно,

щоб бути життям.

Мара залишилась унизу.

За власним рішенням.

На дверях нижнього шпиталю повісила табличку:

ЛІКАРНЯ.

Через годину зняла.

Замінила:

ТУТ ЛІКУЮТЬ ЛЮДЕЙ.

Міра:

— Чому?

Мара:

— Перше звучало як функція.

— А друге?

— Не знаю.

Пауза.

— Мені більше подобається.

Достатньо.

Нижнє місто пережило пожежу.

Не все.

Цілі квартали зникли.

Ті, що існували тільки як повтор.

Крамниця, де продавець десять років торгувався за ту саму тканину, —

порожнє місце.