Розділ 28

Вранці Аліна пам’ятала його обличчя.

Це тривало приблизно сім секунд.

Вона прокинулась.

Ще не відкривши очей, знала:

темне волосся;

шрам біля брови;

трохи кривий ніс після старої бійки;

зморшка, яка з’являлася зліва, коли він намагався не сміятися.

Дейр.

Брат.

Вона відкрила очі.

І втратила ніс.

Потім шрам.

Потім колір очей.

За кілька секунд лишилось тільки відчуття:

я щойно його бачила.

Аліна лежала нерухомо.

Не намагалася повернути.

Це було найважче.

На столі стояла миска.

Порожня.

Увечері вона залишила там воду.

Тепер дно було сухе.

Посередині лежав маленький камінь.

Чорний.

З тонкою білою жилкою.

Не було вчора.

Аліна не торкнулась.

На камені:

СЬОГОДНІ.

Одне слово.

Вона встала.

— Ні.

Камінь мовчав.

Добре.

Через хвилину на дверях постукали.

Двічі.

— Хто?

— Сайла.

Аліна відкрила.

Сайла була одна.

Одна версія?

Не питати так.

Вона тримала дві книги.

— Яка ти?

Аліна одразу пожалкувала.

Сайла підняла брову.

— Та, яка не їла цибулю.

— Добре.

— Не кажи.

— Заходь.

Сайла побачила камінь.

Не торкнулась.

— Тобі теж?

— Що?

Вона відкрила книгу.

На кожній сторінці після останнього запису було тільки:

СЬОГОДНІ.

Сотні разів?

Не рахувати.

Усюди.

Але різним почерком.

Сайли.

Дейра?

Чужим.

Дитячим.

Королівським.

Навіть літерами старої міської назви, які мозок відмовлявся читати.

Аліна:

— Що сьогодні?

— Не знаю.

— Друга книга?

Сайла відкрила іншу.

Те саме.

— Обидві версії?

— Так.

— Значить...

Сайла закрила.

— Не завершуй.

— Знаю.

Каель прийшов без другої версії себе.

Принаймні до цієї кімнати.

Міра — небесна.

Варен — той, що пам’ятав Арвена.

Дитина під площею залишилася біля дверей.

Перший штучний Сторож стояв у коридорі.

Чоловік, створений містом для функції Сторожа, взагалі не прийшов.

Сказав, що «місто сьогодні надто голосне».

Це нікому не сподобалось.

Каель подивився на камінь.

— Не подобається.

Сайла:

— Оригінально.

Міра:

— Він теплий?

— Не знаю.

— Не торкались?

— Ні.

Міра дістала металевий пінцет.

Підняла.

Камінь був легкий.

Надто.

Поклала на металеву тарілку.

Нічого.

Дитина в дверях:

— Це не камінь.

Всі глянули.

— А?

— Місце.

Каель:

— Він розміром з палець.

— Я знаю.

— Тоді...

Аліна:

— Що за місце?

Дитина подивилася.

— Керн-Вар.

Тиша.

Міра:

— Весь?

— Ні.

— Частина?

— Ні.

Дитина насупилась.

Шукала.

— Спогад про те, де він стоїть.

Аліна:

— Дейр?

Кивок.

— Зараз?

— Можливо.

Перший штучний Сторож зайшов.

Побачив.

Одразу став серйозним.

— Винесіть за межу міста.

Каель:

— Чому?

— Бо якщо це його місце, місто спробує включити.

— У себе?

— Так.

— Що буде?

— Не знаю.

Пауза.

— І не хочу дивитися.

Каель:

— Куди?

Аліна вже знала.

— За стару Західну браму.

Сайла:

— Якої версії?

Тиша.

Проблема.

Дитина:

— Є місце, де обидві брами не збігаються.

— Де?

— Біля старого цвинтаря.

— Звідки...

Вона знизала плечима.

— Учора ходила.

Аліна:

— Сама?

— Так.

— Чому?

— Хотіла побачити сніг.

Всі глянули.

— Там немає снігу.

— У тій версії був.

Пауза.

— Тепер знаю, що холодний.

Міра:

— І як?

Дитина подумала.

— Гірший за яблуко.

Вийшли до полудня.

Не процесією.

Не разом.

Різними маршрутами.

Не створювати форму.

Сайла з неба — через ринок.

Каель — старими службовими дворами.

Міра — шпитальним провулком.

Аліна — пішки вздовж річки.

Перший штучний — невідомо.

Дитина просто з’явилася біля цвинтаря раніше за всіх.

Місце було дивне навіть за теперішніми стандартами.

Ліворуч —

міська стіна під небом.

Праворуч —

та сама стіна під кам’яним склепінням.

Між ними вузький клапоть землі.

Не верхня столиця.

Не нижня.

Не Східна.

Може просто поле.

Останнє звичайне слово.

Аліна поставила тарілку з каменем на землю.

Відступила.

Нічого.

П’ять секунд.

Десять.

Потім біла жилка в камені засвітилась.

І земля тріснула.

Не сильно.

Тонка лінія пішла від каменя до міської стіни.

Зупинилась перед нею.

Не перетнула.

Добре.

З каменя вийшов звук.

Не голос.

Подих.

Людський.

Втомлений.

Аліна закрила очі.

Не відповідала.

Другий подих.

Потім кашель.

Справжній?

Надто.

І голос:

— Мені дуже не подобається, що перше, що я згадав про тіло, — це кашель.

Аліна відкрила очі.

Сайла завмерла.

Каель тихо:

— Це звучить...

Не завершив.

Правильно.

Голос ішов не з дерева.

Не каменю.

Не коріння.

Просто був.

У просторі між ними.

— Не називайте мене поки.

Пауза.

— Я сам пам’ятаю.

Аліна не дихала.

— Ти...

Зупинилась.

Голос:

— Так.

Пауза.

— Можливо.

Вона засміялася.

Одразу заплакала.

— Придурок.

— О.

Пауза.

— Це я пам’ятаю.

Сайла відвернулась.

Не з делікатності.

Щоб не зробити момент спільним записом.

Можливо.

Аліна:

— Ти бачиш мене?