Розділ 25

Столиця впала о четвертій ранку.

Принаймні так записала Сайла.

Потім закреслила.

Написала:

О ЧЕТВЕРТІЙ РАНКУ МИ ПОМІТИЛИ, ЩО СТОЛИЦЯ ВЖЕ ПАДАЄ.

Закреслила знову.

Зрештою залишила:

ЧАС ПОЧАТКУ НЕВІДОМИЙ.

ПЕРШИЙ ПІДТВЕРДЖЕНИЙ ПРОЯВ — БУДИНОК НА ВУЛИЦІ МІДНИКІВ, ЯКИЙ ОДНОЧАСНО МАВ ДВА ПЕРШІ ПОВЕРХИ.

Це звучало дурно.

Тому було достатньо точним.

Будинок належав аптекареві.

Нагорі.

Внизу —

кравцю.

Обидва були впевнені, що жили там понад двадцять років.

Обидва мали документи.

Обидва знали сусідів.

Обидва мали ключі.

І обидва ключі відчиняли ті самі двері.

Проблема починалася після порога.

Аптекар входив —

і бачив аптеку.

Кравець входив —

і бачив майстерню.

Якщо заходили разом,

бачили кімнату навпіл.

Не стіною.

Пам’яттю.

На одному столі одночасно лежали ліки й голки.

Шафа мала скляні банки, якщо дивився аптекар.

Рулони тканини, якщо кравець.

Сайла —

і те, й інше.

Міра бачила спочатку банки.

Потім тканину.

Аліна —

порожню кімнату.

Саме її версія налякала найбільше.

— Чому ти нічого не бачиш? — запитав Каель.

— Не знаю.

— Не «не пам’ятаєш»?

— Ні.

Пауза.

— Кімната чекає, що я вирішу, чия вона.

Сайла:

— Не вирішуй.

— Не планувала.

Аптекар:

— Це мій дім.

Кравець:

— І мій.

Вони подивилися один на одного.

Не як вороги.

Поки.

Варен прибув із міськими писарями.

Побачив.

— Розділити майно.

Сайла:

— Як?

Він замовк.

Аптекар:

— Він не має права забирати мою аптеку.

Кравець:

— А мою майстерню?

Варен:

— Ніхто нічого не забирає.

— Тоді чия кімната?

Пауза.

Варен дивився.

Каель майже сказав:

«Обох».

Зупинився.

Саме це місто хотіло.

Можливо.

Сайла:

— Поки що кімната вважається спірною пам’яттю.

Аптекар:

— Що?

— Не майном.

Не історією.

Не правом.

Пам’яттю.

Кравець:

— І де мені спати?

Ось.

Бюрократія проти життя.

Міра:

— Сьогодні обидві родини переселяємо.

— Куди?

— В різні будинки, які поки що не накладаються.

— А це?

Сайла:

— Не чіпати.

Не «виправляти».

Не зносити.

Не обирати версію.

Аптекар:

— Я залишу ліки!

Кравець:

— Інструменти!

Міра:

— Заберіть те, що можете винести.

Не те, що кімната вам «повертає».

Те, що фізично лишається у руках після порога.

Добре.

Практично.

Аптекар виніс три банки.

Четверта зникла в дверях.

Кравець виніс ножиці.

Рулон тканини за порогом став мотком сушених трав.

Він кинув.

— Ні.

Сайла:

— Правильно.

Не сперечатись із річчю.

До п’ятої ранку таких будинків було дев’ять.

До шостої —

вони перестали рахувати.

Не тому, що правило.

Бо число втратило сенс.

На вулиці Ковалів два будинки зайняли одне місце.

Фізично.

Один фасад виходив на схід.

Другий —

у той самий бік.

Вікна проходили крізь стіни одне одного.

Люди всередині могли говорити через кімнату, якої сусід не бачив.

Дитина прокинулася в ліжку незнайомої старої жінки.

Для дитини це була її кімната.

Для старої —

її.

Обидві пам’ятали одну й ту саму ніч.

Але з різних життів.

У шпиталі стало гірше.

Міра відкрила двері палати Лерена —

і побачила нижній шпиталь.

Мара Сен стояла з іншого боку.

В руках миска.

Обоє завмерли.

Міра:

— Мара.

Мара:

— Міро.

Пауза.

— Це не добре.

— Знаю.

— Не кажи.

Лерен лежав у ліжку між ними.

Не буквально.

Його тіло було у верхній палаті.

Але ноги —

внизу?

Ні.

Відчуття.

Мара бачила його на своєму ліжку.

Міра —

на своєму.

Лерен відкрив очі.

— Чому у мене дві стелі?

Міра:

— Не рухайся.

Мара:

— І не сідай.

Лерен:

— Ви тепер удвох?

— Поки.

— Це покращення.

Обидві:

— Замовкни.

Він усміхнувся.

Міра торкнулася його руки.

Тепла.

Мара теж.

З іншого боку.

Лерен здригнувся.

— Я відчув дві руки.

Мара:

— Бо їх дві.

— Але ви стоїте в різних кімнатах.

— Знаю.

— Не кажіть «добре».

— Не збиралися.

Міра:

— Де у вас вихід?

Мара показала.

Для неї двері були праворуч.

Для Міри там стіна.

— Наші шпиталі накладаються.

— Так.

— Це може бути шанс.

Мара:

— Не поспішай.

— Знаю.

Пауза.

— Але якщо ти можеш перейти...

— А якщо перехід зітре одну версію шпиталю?

Міра замовкла.

Правильно.

Лерен раптом:

— Я чую.

Міра:

— Кого?

— Себе.

Погано.

— Що каже?

Він зблід.

— «Не дай їм вибрати верх».

Тиша.

Мара:

— Верх?

Лерен:

— Так.

— Що це означає?

Він прислухався.

— Не знаю.

Пауза.

— Голос плаче.

Міра стала біла.

У цей момент підлога шпиталю нахилилась.

Не фізично.

Склянка не покотилась.

Але всі відчули, що «вниз» тепер у різні боки.

Міра схопила стіну.

Мара теж.

Лерен закрив очі.

— О.

— Що?

— Тепер стелі помінялися.

На Центральній площі люди кричали.

Не через коріння.

Через небо.

Половина площі бачила світанок.

Інша —

кам’яне склепіння нижньої столиці.

Межа проходила через фонтан.

Людина могла переступити —

і небо зникало.

Повернутися —

з’являлось.

Але не для всіх у тому самому місці.