Розділ 23

Лист не прийшов наступного дня.

Це було перше, що насторожило Каеля.

Не тому, що батько обіцяв.

Король багато чого обіцяв.

І значно краще вмів виконувати те, чого не обіцяв.

А тому, що посланець з’явився.

Без листа.

Він стояв біля Східної брами на світанку.

Той самий молодий чоловік.

Королівський мундир.

Брудні чоботи.

Подряпина на щоці.

В руках нічого.

Варта впізнала.

Він їх —

ні.

— Хто ви? — запитав капітан.

Чоловік насупився.

— Я...

Пауза.

— Не знаю.

Каель прибув через двадцять хвилин.

Сайла.

Міра.

Аліна.

Варен.

Посланець сидів на лаві.

Дивився на долоні.

— Ти вже був тут, — сказав Каель.

Чоловік підняв голову.

— Вибачте.

— Ти приносив лист від короля.

— Якого короля?

Тиша.

Сайла:

— Не підказувати.

Каель кивнув.

— Що пам’ятаєш останнє?

— Двері.

— Де?

— Не знаю.

— Хто був поруч?

Чоловік закрив очі.

— Старий.

Ні.

Пауза.

— Король.

Варен подався вперед.

— Ім’я?

Аліна:

— Ні.

Варен зупинився.

Посланець:

— Він дав мені щось.

— Що?

— Не знаю.

— Лист?

— Можливо.

— Де?

Чоловік подивився на свої руки.

Порожні.

— Я ніс.

Пауза.

— Точно ніс.

Міра оглянула його.

Пульс.

Зіниці.

Температура.

Шрамів нових майже немає.

Ні ознак удару.

Ні отрути.

— Особиста пам’ять?

— Я знаю, що вмію їздити верхи.

— Пам’ятаєш перший раз?

— Ні.

— Родина?

— Знаю, що є сестра.

— Обличчя?

— Ні.

— Дитинство?

— Ні.

Міра глянула на інших.

Людина без минулого.

Знову.

Але цього разу на внутрішній стороні його лівого передпліччя було татуювання.

Свіже.

Нерівне.

Власноруч?

Можливо.

Три рядки:

НЕ ДОВІРЯЙ ПАПЕРУ.

НЕ ДОВІРЯЙ МЕНІ.

ЗАПИТАЙТЕ ДВЕРІ.

Каель:

— Ні.

Сайла:

— Згодна.

Посланець глянув.

— Я це написав?

— Схоже.

— Навіщо?

Ніхто.

У Східному таборі тієї ночі зникли три будинки.

Не намети.

Будинки.

Східне місто підступило достатньо близько, щоб частина його забудови тепер стояла за зовнішнім ровом.

Справжні кам’яні будинки.

В одному спали люди.

Вранці там була трава.

Люди прокинулися в наметах і пам’ятали, що жили в наметах весь час.

Крім однієї дівчинки.

Вона плакала:

— У мене була синя кімната.

Мати:

— Ні.

— Була!

— Ми три тижні в дорозі.

— А до дороги!

— Наш дім був жовтий.

Дівчинка:

— НІ!

Сайла записала обидві версії.

Не вибрала.

Того самого ранку дзвони двох міст задзвонили разом.

Східна башта.

Столичний храм.

Потім годинникова вежа, якої в столиці офіційно не існувало.

Три різні ритми.

Через хвилину стали одним.

Дитина під площею закрила вуха.

— Вони вирівнюються.

Міра:

— Що?

— Ритм.

— І?

Дитина:

— Коли дві речі повторюються однаково достатньо довго...

Зупинилася.

— Не знаю.

Аліна:

— Добре.

Не закінчуй.

Каель не хотів «запитувати двері».

Усі не хотіли.

Саме тому до полудня вони стояли перед дверима.

Не тими, що з’явились у шпиталі.

Не К-0.

Не підземним троном.

Ці двері були в Східному таборі.

Стояли окремо.

Посеред трави.

Без стіни.

Так само, як у далекому полі зі спогаду наприкінці листа.

Чорне дерево.

Залізна ручка.

Нічого навколо.

Елмар Вейр дивився.

— Їх не було вчора.

Сайла:

— Хтось пам’ятає, що були?

— Уже троє.

— І?

— Один каже, що це стара міська брама.

Інший — двері храму.

Третя жінка каже, що за ними була кімната її батька.

— Несумісно.

— Так.

— Добре.

Елмар глянув.

— Я починаю ненавидіти це слово.

На дверях не було напису.

Поки.

Каель обійшов.

З іншого боку —

ті самі двері.

Не задня поверхня.

Передня.

Ручка.

Каель:

— Ні.

Сайла:

— Не відкривати.

Аліна:

— Поки.

Посланця привели.

Побачив двері.

Зблід.

— Я був тут.

— Де? — запитала Міра.

— Не тут.

— З іншого боку?

— Не знаю.

Він підійшов на крок.

На дверях проступило:

ТИ ПОВЕРНУВСЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ.

Посланець відступив.

— Я щось забув.

Аліна:

— Не сперечайся.

— Але...

— Знаю.

Другий рядок:

ВІДПОВІДЬ ЗАЛИШИЛАСЯ ТАМ.

Каель:

— Де?

Всі глянули.

Він закрив очі.

— Так. Знаю.

Пізно.

На дверях:

МІЖ.

Тиша.

Сайла:

— Не «за».

— Так.

— «Між».

Аліна:

— Не будуй.

— Записую слово.

Дитина під площею підійшла ближче.

— Я знаю ці двері.

— З міста? — запитала Міра.

— Ні.

— Зі сну?

— Ні.

— Тоді?

Дитина дивилася.

— Вони не належать місцю.

Каель:

— Це взагалі можливо?

Вона знизала плечима.

— Стоять же.

— Відкривати не будемо, — сказав Каель.

Двері відповіли:

ТОДІ ЧИТАЙ.

І чорне дерево побіліло.

На поверхні з’явилися слова.

Багато.

Надто.

Сайла:

— Не вголос.

Всі читали мовчки.

Перший рядок:

Я НЕ ЗМІГ ПЕРЕДАТИ ЦЕ ЛИСТОМ.

Почерк?

Ні.

Просто літери.

Але Каель відчув батька.

Не доказ.

ПАПІР ПОЧАВ ВИПРАВЛЯТИ МЕНЕ РАНІШЕ, НІЖ Я ЗАКІНЧИВ.

ТОМУ ЛИШАЮ ПАМ’ЯТЬ У МІСЦІ, ЯКЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ ЖОДНОМУ З ВУЗЛІВ.