Розділ 20

Дитина намалювала карту після сніданку.

Не тому, що її попросили.

Сайла якраз навчилася цього не робити.

Дитина сиділа на підлозі, жувала шматок червоного яблука і малювала вуглиною на звороті старого рахунку за свічки.

Спочатку Міра не звернула уваги.

Будинок.

Другий.

Лінія.

Крива.

Міст.

Площа.

Дитина малювала погано.

Саме це було добре.

Місто мало тисячі ідеальних карт.

Ця була її.

Принаймні так хотілося думати.

— Що це? — запитала Міра.

Дитина не підняла голови.

— Сон.

Міра завмерла.

— Той самий?

— Ні.

Пауза.

— Продовження.

Сайла прийшла через кілька хвилин.

Побачила малюнок.

Не торкалася.

— Це столиця.

Дитина:

— Так.

— Наша?

— Так.

Потім:

— Ні.

Каель, який стояв біля дверей:

— Дуже допомогло.

Дитина глянула.

— Вона така сама.

— Тоді чому не наша?

— Бо ваша зверху.

Пауза.

— Ця пам’ятає, що зверху.

Сайла присіла.

На карті були:

Центральна площа.

Палац.

Старий Мідний міст.

Храм.

Архів.

Шпиталь.

Будинок без дверей.

Навіть вулиця Ткачів.

Але Ткачів була намальована двічі.

Одна закінчувалась стіною.

Інша —

продовжувалась.

— Чому дві? — запитала Сайла.

Дитина:

— Бо місто пам’ятає обидві.

— Одночасно?

— Так.

— А котра справжня?

Дитина відкусила яблуко.

— Ти знову питаєш погано.

Сайла подивилася.

— Знаю.

Аліна стояла біля вікна.

— Де вхід?

Дитина перестала жувати.

Міра відразу:

— Не обов’язково...

— Нам треба знати.

Дитина дивилася на Аліну.

— Я не пам’ятаю.

— Але бачила уві сні.

— Так.

— Тоді?

Дитина торкнулася скроні.

— Це не було як карта.

Пауза.

— Я просто була там.

Каель:

— Уві сні?

— Так.

— Тілом?

Дитина подивилася на свої босі ноги.

— Вони були такі самі.

— А яблуко?

Вона завмерла.

На малюнку біля палацу була маленька темна пляма.

Дитина відклала своє яблуко.

— Там теж було.

Міра:

— Надкушене?

Кивок.

— Так само?

Дитина глянула на своє.

На один укус.

— У сні було два.

Тиша.

Сайла:

— Отже, сон показував можливе майбутнє.

Міра:

— Або копію.

Аліна:

— Або місце, яке вже має її наступний укус у пам’яті.

Дитина перестала дивитися на яблуко.

— Я не буду більше їсти.

Міра:

— Ні.

Всі глянули.

— Не дозволяй страху вирішити за тебе.

Дитина:

— А якщо другий укус...

— Може бути будь-чим.

Ти хотіла яблуко?

Дитина кивнула.

— Тоді їж, якщо хочеш.

— А якщо не хочу?

— Не їж.

Пауза.

— Але не через те, що місто намалювало тобі майбутнє.

Дитина довго думала.

Потім відкусила вдруге.

Всі мимоволі напружилися.

Нічого.

Дитина жувала.

— Солодке.

Пауза.

— Перший був кращий.

Сайла майже усміхнулася.

— Це вже вподобання?

Дитина:

— Може.

— Запишу.

— Ні.

— Чому?

— Передумаю.

Сайла закрила рот.

Правильно.

Через годину в Центральній площі відкрилася дірка.

Не там, де дитина вилізла.

На протилежному боці.

Рівна.

Прямокутна.

Наче під бруківкою весь цей час були двері.

Варта повідомила Каеля.

Каель повідомив решту.

Дитина почула.

І сказала:

— Це воно.

— Вхід? — запитала Міра.

— Ні.

Пауза.

— Запрошення.

Каель ненавидів це слово.

— Чим відрізняється?

Дитина:

— Вхід можна знайти самому.

Запрошення з’являється, коли тебе хочуть усередині.

— Звідки знаєш?

Вона знизала плечима.

— Місто.

Потім додала:

— Або я.

Сайла:

— Не впевнена?

— Ні.

— Добре.

Дитина усміхнулась.

Вона вже знала, що для них це майже комплімент.

Варен вимагав закрити отвір.

Каель відмовив.

Варен вимагав хоча б поставити варту.

Каель погодився.

Потім Варен вимагав, щоб Каель не спускався.

— На цій частині ми не домовимося, — сказав Каель.

— Ви спадкоємець.

— Не король.

— Для коріння це може не мати значення.

Каель замовк.

Правда.

Погано.

Пішли:

Каель.

Аліна.

Сайла.

Міра.

Дитина.

Хлопець без імені попросився сам.

Бран не з’явився.

Принаймні вони так думали.

Варта — лише до першого рівня.

Далі Каель наказав не йти.

Варен назвав це безумством.

Каель відповів:

— Тоді приєднуйтесь.

Варен замовк.

Вхід під площею був сходами.

Звичайними.

Надто.

Камінь.

Поруччя.

Навіть старі плями від воску на стінах.

Наче тут роками ходили люди зі свічками.

Сайла оглянула.

— Віск старий.

Каель:

— Наскільки?

— Не знаю.

Міра:

— Не починай з віку.

— Знаю.

Дитина йшла третьою.

Не першою.

Аліна наполягла.

Дитина не сперечалася.

Поки.

На двадцятому кроці вона зупинилась.

— Що? — запитала Міра.

— Я тут була.

— У сні?

— Ні.

Тиша.

— Коли?

— Не знаю.

— До тіла?

Дитина кивнула.

— Місто пам’ятало ці сходи.

Сайла:

— Вони існували раніше.

— Не обов’язково.

Пауза.

— Воно могло пам’ятати, що вони будуть.

Каель:

— Ненавиджу граматику цього місця.

Сайла:

— Це взаємно.

На тридцятому кроці зник шум поверхні.

На сороковому —

повітря стало теплішим.

На п’ятдесятому —

почувся вітер.

Під землею.

Справжній.

Міра підняла лампу.