Розділ 19

Дитина не знала, що камінь твердий.

Поки не вдарилася головою.

Вона зупинилася.

Торкнулася лоба.

Біль.

Нове.

Цього не було в пам’яті міста.

Місто знало, що люди б’ються головою.

Знало лікарські записи.

Знало переломи.

Знало, скільки дітей щороку падали зі сходів.

Знало слова:

забій.

струс.

рана.

Але знати біль

і відчути біль

виявилося різними речами.

Дитина посміхнулася.

Потім ударилася головою об камінь ще раз.

Сильніше.

— Боляче.

Сказала.

Цікаво.

Під Центральною площею не було кімнати.

Принаймні верхня столиця так вважала.

Був фундамент.

Старі водовідводи.

Два засипані тунелі.

Королівська каналізація.

Ще нижче —

камінь.

Ще нижче —

нічого, про що знали сучасні будівельники.

А дитина знала:

неправда.

Під площею було багато міст.

Не одне під одним.

Одне після одного.

Іноді в тому самому місці.

Іноді в різних роках.

Іноді одночасно.

Місто пам’ятало їх усі.

Погано.

Але пам’ятало.

Дитина пішла.

Вузький коридор.

Коріння під ногами.

Вона знала, що ліворуч колись була зернова комора.

Потім катівня.

Потім резервуар.

Потім нічого.

Потім кімната, де двадцять дві людини одночасно забули власні імена.

Потім знову нічого.

Зараз —

тунель.

Вона не знала, хто його зробив.

Це дратувало.

Місто мало прогалину.

Прогалини були схожі на свербіж.

Дитина почухала руку.

Це не допомогло.

Свербіла не рука.

Попереду — сходи.

Вона знала, що люди піднімаються ногами.

Зробила перший крок.

Впала.

Подивилася на коліно.

Кров.

Червона.

— О.

Доторкнулася.

Понюхала.

Знала запах.

Тепер відчула.

Знову інше.

Поклала палець у рот.

Солоне.

— О.

Вона дуже повільно навчилась підніматися сходами.

На сорок третьому кроці вже не падала.

На сорок четвертому почала бігти.

На сорок п’ятому знову впала.

Засміялася.

Не тому, що місто знало, що так роблять діти.

Просто було смішно.

Вона зупинилася.

Сміх.

Її?

Так.

Мабуть.

Це теж було нове.

Над нею жили люди.

Тисячі.

Вона відчувала не думки.

Не голоси.

Місця.

Зв’язки.

Хто чекає когось додому.

Хто вже не пам’ятає, кого чекає.

Де є кімната, яку ніхто не відкриває.

Де дві чашки ставлять щоранку, хоча людина живе сама.

Де дитина називає стару жінку бабусею, хоча документи стверджують, що вони не родичі.

Де чоловік без минулого сидить біля хворого сина просто тому, що не хоче йти.

Місто було величезним.

І дуже погано розуміло саме себе.

Дитині це подобалося.

Вона знала, куди йти.

Не адресу.

Зв’язок.

Сестра Сторожа.

Місце, де пам’ять про одну людину трималася не ім’ям.

Відношенням.

Брат.

Сестра.

Дитина йшла туди, як вода йде вниз.

Міра прокинулася о сьомій.

Голосу більше не було.

Власного.

Майбутнього.

Ніч залишила після себе тільки фразу:

Не відповідай мені завтра теж.

І ще:

Особливо коли я скажу, де буде дитина.

Міра сиділа на ліжку.

Довго.

Потім сказала:

— Чорт.

Ніхто не відповів.

Добре.

Лерен жив.

Це було перше, що вона перевірила.

Сидів у палаті.

Їв кашу.

Лівою рукою.

Права перев’язана.

Голова теж.

Побачив Міру.

— Схожа на людину, яка не спала.

— Ти схожий на людину, яка мала померти.

— Але не помер.

— Поки.

Він посміхнувся.

— Ти ж сама забороняла мені так говорити.

— Я можу.

— Нечесно.

— Я лікарка.

— Це не аргумент.

— У лікарнях — так.

Міра перевірила зіниці.

Пульс.

Рухи.

Мову.

Все.

— Жити будеш.

— Прикро.

Вона глянула.

— Жарт.

— Поганий.

— Після смерті стане кращим.

Міра перестала рухатися.

Лерен одразу:

— Вибач.

— Не кажи так.

— Добре.

Він помітив її руки.

— Щось іще почула?

Міра мовчала.

— Міро.

— Себе.

Лерен перестав усміхатися.

— Коли?

— Вночі.

— Що сказала?

— Не відповідати.

— Добра порада.

— І про дитину.

Тиша.

— Яку?

— Не знаю.

Пауза.

— І не буду шукати.

Він кивнув.

— Правильно.

Міра глянула.

— Не впевнена.

— Чому?

— Бо тепер не шукати — теж реакція на голос.

Лерен:

— Ви всі так живете?

— Тепер так.

— Жахливо.

— Так.

У канцелярії Сайла читала два звіти одночасно.

Перший:

про нові порожні кола.

Другий:

про людей, які пам’ятали вчорашній день інакше.

До них додався третій.

Кур’єр поклав.

— З площі.

— Що?

— Просідання бруківки.

Сайла:

— Наскільки?

— Невелике.

— Коріння?

— Не знають.

— Діра?

— Теж.

Пауза.

— Один робітник сказав, що чув сміх знизу.

Сайла закрила очі.

— Дитячий?

Кур’єр зблід.

— Звідки ви...

— Звичка.

За десять хвилин уже були всі.

Каель прийшов з Вареном.

Сайла:

— Чому він?

Варен:

— Я теж радий вас бачити.

Каель:

— На площі половина міської варти. Він усе одно дізнається.

Варен:

— Дивовижно, що навіть після кількох місяців катастрофи ви все ще сприймаєте державне управління як незручність.

Каель:

— Бо часто так і є.

Міра мовчала.

Аліна помітила.

— Ти знаєш щось.