Розділ 18

Чоловік стояв у дверях.

Живий.

Мокрий.

Роздратований через руку.

І зовсім не схожий на людину, яка вже знала, хто її вб’є.

— Ви лікарка? — повторив він.

Міра дивилася.

Не відповідала.

Голос у голові:

Завтра ти мене вб’єш.

Та сама інтонація.

Той самий хрип на останньому слові.

Тільки чоловік перед нею ще не говорив цієї фрази.

Можливо, ніколи не говоритиме.

Поки.

— Міро, — сказала Сайла.

Міра здригнулася.

— Так.

Чоловік підняв перев’язану руку.

— Мені сказали прийти сюди.

— Хто?

Питання.

Звичайне.

Можливо.

— Коваль із Нижньої Брами.

Міра кивнула.

— Сідайте.

Він сів.

Не біля Реси.

І добре.

Реса дивилася на нього так, ніби бачила привида.

Чоловік помітив.

— Ми знайомі?

Реса похитала головою.

Надто швидко.

— Ні.

— Точно?

Вона мало не засміялася.

Неправильне слово.

— Так.

Міра розгорнула бинт.

Поріз.

Глибокий.

Але не смертельний.

Краї нерівні.

Метал?

— Як сталося?

— Лист заліза зісковзнув.

— Коли?

— Годину тому.

Міра оглянула.

— Сухожилля ціле.

Пощастило.

Чоловік:

— Я знаю.

Міра завмерла.

— Звідки?

— Пальці рухаються.

Він усміхнувся.

Звичайно.

Вона надто напружена.

— Ім’я?

Сказала автоматично.

Аліна глянула.

Міра теж зрозуміла.

Пізно.

Чоловік:

— Лерен Аст.

Сайла записувати не стала.

Добре.

Міра повторила подумки.

Лерен Аст.

Голос у голові не змінився.

— Де працюєте?

— Ковальня біля Нижньої Брами.

— Живете?

— Там же майже.

Є кімната над майстернею.

— Родина?

Лерен глянув.

— Немає.

Пауза.

— Це медичне питання?

— Тепер іноді.

Він не засміявся.

Добре.

Міра промила рану.

Лерен стиснув зуби.

— Болить?

— Ні, просто люблю робити так.

Міра глянула.

Він усміхнувся.

— Болить.

Каель тихо до Сайли:

— Мені подобається.

Сайла:

— Не прив’язуйся.

Каель перестав усміхатися.

Правильно.

Міра наклала шви.

Руки працювали самі.

Рівно.

Спокійно.

Голова кричала.

Завтра ти мене вб’єш.

Звідки?

Не мертвий.

Не ще.

Майбутній?

А якщо не майбутній?

Може це чужий голос.

К-0.

Місто.

Відповідач.

Щось використовує його інтонацію.

Не можна одразу вірити.

— Готово, — сказала Міра.

Лерен глянув на руку.

— І все?

— Не мочити.

Не працювати цією рукою два дні.

— Неможливо.

— Тоді три.

— Це не так працює.

— У мене — так.

Він засміявся.

Саме.

Живий.

— Можете йти, — сказала Міра.

Аліна глянула різко.

Сайла теж.

Лерен підвівся.

— Дякую.

Зробив два кроки.

Міра почула:

Не відпускай мене.

Вона застигла.

Голос Лерена.

Але його губи не рухались.

— Стійте.

Він обернувся.

— Що?

Міра не знала.

— Треба...

Пауза.

Не можна сказати правду одразу?

Може треба.

— Посидьте ще трохи.

— Чому?

— Можливе запаморочення.

Брехня.

Сайла помітила.

Не сказала.

Лерен сів.

— Скільки?

— Не знаю.

— Ви дивна лікарка.

— Так.

Міра вийшла в коридор.

Решта за нею.

Реса лишилася в кімнаті?

Ні.

Міра:

— Ресо, теж.

Вона вийшла.

Закрили двері.

Каель:

— Ну?

Міра:

— Той самий голос.

— Точно?

Вона глянула.

— Так.

Він підняв руки.

— Вибач.

— Я чула ще.

Сайла:

— Що?

— «Не відпускай мене».

Аліна:

— Він сказав?

— Ні.

— Майбутній?

— Не знаю.

Реса:

— Я теж чула першу фразу.

— Коли?

— Вночі.

— До зустрічі?

— Так.

— Де?

Реса торкнулася скроні.

— Тут.

Сайла:

— Ти проходила процедури.

Міра — ні.

— Так.

— Отже, джерело може бути спільне.

Реса:

— Спогади, які ми віддали.

— Або нижнє місто.

— Або коріння.

Каель:

— Або майбутнє.

Всі глянули.

— Що?

— Ви всі подумали.

Я просто сказав.

Сайла:

— Саме тому не треба було.

Міра притиснула пальці до скронь.

— Я раніше чула дитину.

«Ще не померла».

— Так, — сказала Аліна.

— Можливо, це не було про теперішній стан.

— А?

— Може я чула її з моменту...

Міра зупинилася.

Не будувати.

Але треба.

— ...перед смертю.

Тиша.

Каель:

— Тобто голос приходить із майбутньої точки?

— Можливо.

Сайла:

— Не обов’язково з моменту смерті.

Може з моменту, коли смерть уже визначена.

— Що це означає?

— Не знаю.

— Добре.

Ніхто не сказав.

Реса:

— Якщо він завтра помре...

Міра різко:

— Не кажи.

— Але.

— Ні.

Не формулюй.

Не давай місту подію.

Сайла кивнула.

Правильно.

Аліна:

— Ми не знаємо, що голос правдивий.

— Так.

— Не знаємо, чи це взагалі його майбутній голос.

— Так.

— Не знаємо, що «вб’єш» означає буквально.

Міра завмерла.

Так.

Може лікарська помилка.

Може евтаназія?

Ні.

Не будувати.

Каель:

— Тоді робимо просто.

— Що?

— Міра не залишається з ним сама.

Не торкається зброї.

Не проводить нічого небезпечного.

І завтра тримаємо їх подалі.

Сайла:

— Саме так створюються самоздійснювані пророцтва.

— Тоді що пропонуєш?

— Не поводитися так, ніби смерть гарантована.