Розділ 17

Вранці Аліна не розповіла про коня.

Не одразу.

Це було неправильно.

Вона знала.

Саме тому мовчання дратувало.

Але після останнього повідомлення:

ЯКЩО ЗАВТРА Я СКАЖУ, ЩО ЦЕ БУВ НЕ Я — НЕ ВІР І ЦЬОМУ

будь-яка перевірка стала схожа на частину чужого плану.

Розповісти Сайлі?

Можливо, саме цього воно хоче.

Не розповідати?

Можливо, саме цього.

Викликати голос?

Точно ні.

І все одно...

Аліна сиділа на краю ліжка й дивилася на купку дерев’яних уламків.

Шість маленьких ніг.

Одна голова.

Тулуб тріснув навпіл.

На кам’яному столі лишився слід чорного коріння.

Не слова.

Просто темна риска.

Вона стерла її тканиною.

Слід залишився.

У двері постукали.

Двічі.

— Хто?

— Міра.

Аліна видихнула.

— Заходь.

Міра увійшла.

Побачила уламки.

Зупинилася.

— Що сталося?

Аліна:

— Дерево заговорило.

Міра закрила двері.

— Коли?

— Вночі.

— Чому не покликала?

— Бо воно сказало, що якщо сьогодні голос заперечить учорашнє, не вірити йому.

Міра мовчала.

Потім:

— І ти вирішила не дати голосу можливості заперечити.

— Так.

— Розумно.

— Ні.

— Чому?

— Бо тепер я виконала інструкцію того, кому не знаю, чи можна вірити.

Міра сіла.

— Це тепер майже все наше життя.

Аліна розповіла.

Все.

Про:

НЕ ВІДПОВІДАЙ.

Про:

ЦЕ НЕ Я.

Про чорний корінь.

Про останню фразу.

Міра слухала.

Не перебивала.

Коли Аліна закінчила, сказала:

— Сайлі треба знати.

— Знаю.

— Каелю теж.

— Знаю.

— Тоді?

— Ще п’ять хвилин.

Міра кивнула.

Не питала навіщо.

П’ять хвилин вони сиділи мовчки.

Потім пішли.

Сайла прочитала запис Аліни двічі.

Каель — один раз.

Потім:

— Не подобається.

Сайла:

— Нарешті несподівана думка.

— Я серйозно.

— Я теж.

Каель показав на останній рядок.

— Це вже не просто суперечність.

— Так.

— Воно намагається зробити будь-яку майбутню перевірку безглуздою.

Аліна:

— Саме.

Міра:

— Якщо завтра голос скаже «це був не я», ми маємо підозрювати його.

Якщо скаже «це був я» — теж.

Сайла:

— Будь-яка відповідь підсилює сумнів.

— Тобто перевірка вже заражена наперед, — сказав Каель.

Сайла глянула.

— Не кажи «заражена».

— Чому?

— Бо місто любить метафори, які легко перетворити на структуру.

— Добре.

Пауза.

— Зіпсована.

— Теж не краще.

Аліна:

— Не будемо питати.

— Взагалі? — сказав Каель.

— Так.

— А якщо він сам заговорить?

— Тоді слухаємо.

Не підтверджуємо.

Не виправляємо.

Не ставимо питань, якщо можна.

Сайла:

— І записуємо не слова, а наслідки.

Міра:

— Наприклад?

— Що змінилось у місті після фрази.

Де з’явилося коріння.

Хто щось забув.

Хто щось згадав.

Каель:

— Тобто перевіряти не зміст, а слід.

Сайла:

— Так.

Аліна:

— Може.

Перший голос заговорив опівдні.

Не в них.

У всього району.

На вулиці Ремісників одночасно зупинилися сім годинників.

Не рівно.

На різному часі.

А потім усі дерев’яні двері в кварталі сказали одним голосом:

— Не слухайте наступного.

Пауза.

Тиша.

Люди закричали.

Не всі.

Дехто вже звик.

Це теж було страшно.

Каель прибіг першим.

Сайла — за ним.

Міра й Аліна з іншого боку.

Біле коріння не росло.

Ось перша відмінність.

Після вчорашнього контакту навіть одна фраза мала б дати слід.

Сьогодні —

нічого.

Сайла одразу записала:

ГОЛОС №1: МАСОВА ПЕРЕДАЧА ЧЕРЕЗ ДЕРЕВО. БІЛЕ КОРІННЯ ВІДСУТНЄ.

Каель:

— Це важливо.

— Так.

Аліна:

— Або саме це хочуть, щоб ми вважали важливим.

Сайла:

— Теж записала.

Через хвилину другий голос відповів.

З каменю.

Не дерева.

Бруківка під ногами тихо сказала:

— Правильно.

Усі завмерли.

І одразу між каменями проросли білі нитки.

Сайла:

— Голос №2.

Пише.

— Біле коріння є.

Аліна не сказала «Дейр».

Ніхто.

Голос із каменю:

— Не давайте першому імені.

Двері навколо відповіли:

— У мене вже є.

Каель тихо:

— О.

Погано.

Камінь:

— Ні.

Двері:

— Ти забув.

Біле коріння ворухнулося.

Аліна відчула холод.

Вони говорили одне з одним.

Не через них.

Це нове.

Камінь:

— Я нічого не забув.

Двері засміялися.

Голос Дейра.

Той самий.

— Ти забув мамині руки.

Аліна перестала дихати.

Чиї?

Їхню матір?

Ні.

Дейрову й Аліну.

Спільну.

Камінь замовк.

Двері:

— Бачиш?

— Ні, — сказав голос із каменю.

Але слабше.

— Вона пахла борошном.

Аліна відчула.

Щось.

Не спогад.

Майже.

Руки.

Борошно на пальцях.

Сорочка.

Дитинство.

Вона схопилася за груди.

Міра одразу:

— Що?

— Я...

Не знаю.

Двері продовжили:

— Вона витирала руки об синій фартух.

Аліна побачила синій.

Ні.

Не побачила.

Знала.

Це було гірше.

— Замовкни, — сказала вона.

Обидва голоси зупинилися.

Пауза.

Двері:

— Ти пам’ятаєш.

Аліна мовчала.

— Він уже ні.

Камінь:

— Не слухай.

Двері:

— Чому?

Камінь не відповів.

Двері засміялися.

— Бо я пам’ятаю краще?

Сайла записувала наслідки.

У трьох людей на вулиці почалися сльози без причини.