Розділ 16

Першим заговорив стіл.

Каель саме снідав.

Хоча «снідав» було перебільшенням.

Холодне яйце.

Шматок хліба.

Кава, яку кухар називав кавою з тією самою впевненістю, з якою коріння називало копії людьми.

Каель дивився на листи ради.

Не читав.

На одному Варен вимагав посилити охорону К-0.

На другому казначей скаржився, що половина податкових книг тепер містить адреси вулиць, яких не існує.

На третьому хтось просив офіційно визначити, чи люди з Ткачів мають сплачувати податки за двадцять років, які для решти столиці не минули.

Каель відклав лист.

— Ні.

Стіл відповів:

— Правильно.

Каель завмер.

Голос був тихий.

Хрипкий.

Знайомий настільки, наскільки можна впізнати людину, яку власна пам’ять відмовляється тримати.

Він повільно відсунув чашку.

— Дейр?

Питання.

Помилка.

Але вже.

Дерево столу тріснуло.

По поверхні побігла тонка біла лінія.

Не чорна.

Біла.

Корінь.

Він виріс із середини дошки, ніби весь цей час був усередині.

— Не вимовляй часто, — сказав голос.

Каель відступив.

— Ти...

Зупинився.

— Сторож?

Пауза.

— Ближче.

Корінь розділився на дві гілки.

Одна поповзла до чашки.

Друга — до листів.

Каель схопив ножа.

— Не ріж, — сказав стіл.

— Чому?

— Болить.

Каель завмер.

Ніж опустив.

— Тобі?

Пауза.

— Не знаю.

Це була дуже Дейрова відповідь.

Або вже чудова копія.

— Як перевірити? — запитав Каель.

— Ніяк.

— Чудово.

— Не кажи це слово.

Каель ледь не усміхнувся.

Тіло.

Знову.

— Ти чуєш мене зараз?

— Так.

— Де ти?

Довга пауза.

Корінь на столі почав рости швидше.

Пройшов через край.

Пішов по ніжці.

Каель побачив.

— Стоп.

Голос:

— Саме.

— Що?

— Чим більше питаєш — тим більше проходить.

Каель відступив.

— Коріння?

— Я.

Пауза.

— І воно разом зі мною.

Каель більше нічого не питав.

Правильно.

Стіл мовчав.

Корінь зупинився.

Через кілька секунд голос:

— Поклич інших.

Каель завмер.

Правило.

Якщо голос Сторожа просить прийти — не йти.

Не буквально.

Але близько.

— Ні.

Пауза.

Стіл тихо скрипнув.

— Добре.

Каель відчув холод.

— Ти знав, що я відмовлю.

— Сподівався.

— Тоді навіщо попросив?

— Перевірив.

Так само, як голос у хлопчику.

Знову.

Проблема.

Каель мовчав.

Голос сказав:

— Скажи їм сам.

— Що?

— Я говоритиму сьогодні.

Пауза.

— Один раз.

— Чому один?

Корінь ворухнувся.

Каель закрив рот.

Зрозумів.

Забагато.

Стіл знову став звичайним.

Майже.

Білий корінь лишився.

Тонкий.

Він проходив по ніжці до підлоги.

А знизу між плитами вже проступала ще одна маленька біла нитка.

Каель дивився.

Не подобалося.

Дуже.

Через годину всі четверо були в старій коморі.

Тій самій, де сидів Бран.

Не в залі ради.

Не в архіві.

Не біля дерев.

Мінімум записів.

Мінімум старих імен.

Мінімум речей, які місто могло вже знати.

Принаймні вони так думали.

Сайла принесла тільки три аркуші.

Аліна побачила.

— Три?

— Один для фактів.

Один для змін.

Один залишу порожнім.

Каель:

— Навіщо?

— Щоб перевірити, чи місто вирішить щось додати.

— Добре.

Міра:

— Не кажи.

— Уже пізно.

Аліна стояла.

Не сідала.

Після Бранового повідомлення Каель теж уникав певних стільців.

— «Не сідай», — сказала Сайла.

— Я знаю.

— Може, він мав на увазі конкретний трон.

— Може.

— А ти тепер не сідаєш ніде в палаці.

— Здоровіше.

— Стояти весь день?

— Королі сидять забагато.

— Ти не король.

— Саме.

Міра перевірила стіни.

Ні коріння.

Підлогу.

Нічого.

Стелю.

Каель:

— Ти справді думаєш, що воно може рости згори?

Міра:

— Після вулиці, яка мала власний час, я більше нічого не виключаю.

Сайла:

— Добре.

Всі глянули.

Вона зітхнула.

— Теж заразне.

Аліна мовчала.

Вона боялася.

Не голосу.

Того, що почує.

Бо Дейр раніше приходив уривками.

Коріння.

Слова.

Дерево.

Будинок.

Фрагменти.

Завжди можна було сказати:

можливо, не він.

Сьогодні Каель сказав:

говоритиме.

Якщо голос стане надто людським...

стане важче не вірити.

— Як почати? — запитала Міра.

Каель:

— Не знаю.

— Ти ж із ним говорив.

— Стіл заговорив сам.

Сайла:

— Можливо, треба чекати.

Аліна:

— Ні.

Всі глянули.

Вона підійшла до кам’яної стіни.

Не торкалася.

— Якщо ти можеш говорити...

Пауза.

Не ім’я.

— Ми слухаємо.

Тиша.

Нічого.

Каель видихнув.

— Може...

По стіні пройшла тріщина.

Від підлоги.

Тонка.

Біла.

Міра відступила.

Корінь вийшов зі щілини.

Один.

Потім другий.

Третій.

Не швидко.

Повільно.

Наче щось дуже обережно простягало пальці.

Сайла записала:

Початок контакту — після фрази «ми слухаємо».

Аліна:

— Не роби з цього правило.

Сайла:

— Не роблю.

Підписала:

НЕ ВВАЖАТИ УМОВОЮ.

Коріння склалося на стіні.

Не слова.

Обличчя?

Ні.

Надто грубо.

Контур голови.

Плечі.

Потім розсипалося.

І голос сказав:

— Не намагайся допомогти.

Аліна заплющила очі.

Дейр.

Настільки правильно.