Розділ 15

Сайла не відкривала двері до світанку.

Не тому, що боялася.

Боялася.

Просто це вже перестало бути достатньою причиною.

Монета лежала на столі, загорнута в клапоть старого полотна.

Зелена.

Тепла.

Навіть через тканину.

На одному боці — профіль короля, якого не існувало в історії верхньої столиці.

АРДЕН IV.

На другому — грубо подряпане:

НЕ ЗАБУВ.

Сайла дивилася.

І що довше дивилася, то сильніше була впевнена:

вона вже тримала таку монету.

Колись.

Не цю.

Іншу.

В Мороклісі.

Чи біля нього.

Чи після.

Спогад не приходив.

Залишалося лише відчуття металу в долоні.

І чоловік.

Великий.

Грубий голос.

Сміх.

Щось про козу.

Вона заплющила очі.

— Бран.

Ім’я прозвучало.

Нічого не сталося.

Поки.

На сторінці все ще були слова:

ВИ ДИВИТЕСЯ НЕ ТУДИ.

ДЕЙР НЕ ОДИН У КЕРН-ВАРІ.

І Я НЕ ЄДИНИЙ, КОГО ВИ ЗАБУЛИ.

Я ЙДУ ДО ВАС.

Сайла переписала їх тричі.

Один раз на папір.

Другий — на дерев’яну дощечку.

Третій — не словами.

Просто намалювала розташування рядків.

Якщо текст зміниться, може лишитися форма.

Може.

За дверима було тихо.

Вона прислухалася.

Нічого.

Потім відсунула засув.

Відкрила.

Коридор порожній.

Лампа на стіні.

Вікно.

Старий килим.

На підлозі — мокрі сліди.

Великі.

Чоловічі.

Вони починалися просто перед її дверима.

Не приходили зліва.

Не приходили справа.

Просто були.

І вели до сходів.

Сайла не пішла.

Це було майже образливо.

Сліди були надто очевидні.

Наче щось нарешті зрозуміло, що люди люблять іти за слідами.

Морокліс навчив.

Місто повторювало.

Або Бран.

Якщо це він.

Знав би краще.

Вона зачинила двері.

Смикнула дзвіночок.

Двічі.

Аліна прийшла першою.

Побачила монету.

Зупинилася.

— Він.

Не питання.

Сайла:

— Думаєш?

Аліна не торкалася.

— Пам’ятаю не його.

Пам’ятаю це.

Показала на слова.

НЕ ЗАБУВ.

— Дейр вирізав його ім’я на дереві.

— Так.

— А потім ми забули.

— Так.

— Але монети лишались.

— Так.

Сайла дивилася.

— Ти пам’ятаєш більше за мене.

— Ні.

Просто інші шматки.

Каель прийшов із мечем.

Міра — з сумкою.

Сайла глянула.

— Чому меч?

— Останнім часом люди, яких ми знаємо, мають звичку повертатися не самі.

— Справедливо.

Міра:

— А сумка тебе не дивує?

— Ні.

— Образливо.

Каель прочитав повідомлення.

На другому рядку зупинився.

ДЕЙР НЕ ОДИН У КЕРН-ВАРІ.

— Хто написав?

— Не бачила.

— Почерк?

— Не знаю.

— Брана?

Сайла:

— Не пам’ятаю його почерку.

Аліна:

— Я теж.

Каель:

— Чудово.

Міра:

— Не починай.

Сайла показала мокрі сліди за дверима.

Каель визирнув.

Вони все ще були.

— Ідуть вниз.

— Саме тому не пішла.

— Добре.

Пауза.

— Тепер підемо.

Сайла:

— Чому це тепер розумніше?

— Нас четверо.

Аліна:

— Це не аргумент.

— Не рахував.

— Добре.

Сліди спускалися на перший поверх.

Потім у двір.

Йшли до старої стіни канцелярії.

І закінчувалися.

Не біля дверей.

Не біля вікна.

Просто перед каменем.

Каель:

— Ще одна стіна.

Сайла:

— Не ображай.

— Я вже починаю їх ненавидіти особисто.

Аліна підійшла.

Камінь звичайний.

Старий.

На висоті грудей подряпина.

Маленька.

Б.

Нижче:

Коза погодилася.

Каель завмер.

— Код.

Сайла:

— Так.

— Ліс уже знав його.

— Так.

— Отже, це нічого не доводить.

— Так.

Каель зітхнув.

— Можеш іноді сперечатися?

— Можу.

— Добре.

— Не хочу.

Міра торкнулася стіни.

— Холодна.

Аліна:

— Не так.

— Що?

— За нею порожньо.

Каель:

— Звідки?

Аліна глянула.

— Не знаю.

— Звичка?

— Так.

На камені проступили дрібні літери.

Не коріння.

Волога.

Наче хтось писав пальцем з іншого боку.

НЕ СТУКАЙТЕ.

Каель відсмикнув руку.

Він якраз збирався.

Сайла:

— Це майже смішно.

— Не кажи.

Ще:

Я ВІДКРИЮ.

Тиша.

Камінь почав темніти.

Не рухатися.

Просто став схожим не на стіну, а на тінь стіни.

Аліна відступила.

— Не заходити відразу.

Добре.

З темряви вийшла рука.

Людська.

Велика.

Брудна.

На пальцях — старі шрами.

Потім плече.

Голова.

Чоловік буквально пройшов крізь камінь, ніби той забув, що має бути твердим.

Вийшов.

Зупинився.

Подивився на них.

— Ну.

Пауза.

— Ви виглядаєте гірше.

Ніхто не відповів.

Чоловік був Браном.

Мабуть.

Високий.

Широкоплечий.

Борода довша, ніж Сайла пам’ятала.

Чи взагалі пам’ятала?

Ліве вухо надщерблене.

На шиї чорні прожилки.

Не як у Орена.

Тонші.

Наче коріння давно проросло, потім висохло і залишило слід.

Одяг зношений.

Частково їхній.

Частково чужий.

На ремені висіло кілька монет різних епох.

Одна — сучасна.

Друга — старої династії.

Третя — Першої столиці.

Ще кілька Сайла не впізнала.

Каель тримав меч.

— Ім’я.

Чоловік глянув.

— Серйозно?

— Так.

— Коза.

Каель:

— Це не ім’я.