Розділ 14

Стіна не мала кінця.

Принаймні того ранку.

Каель ішов уздовж неї вже майже годину.

Ліворуч — камінь.

Праворуч — звичайна столиця.

Крамниці.

Провулки.

Люди.

Віз із капустою.

Собака, який спав біля бочки так спокійно, ніби за три кроки від нього не стояла стіна, що вчора не існувала.

— Вона не може бути такою довгою, — сказав Каель.

Сайла йшла позаду.

— Може.

— Фізично — ні.

— Ти останнім часом дивно часто сперечаєшся з фізикою.

— Бо вона почала першою.

Аліна не усміхнулася.

Вона торкалася стіни через кожні кілька десятків кроків.

Не долонею.

Кінчиками пальців.

Коротко.

Наче перевіряла пульс.

Міра помітила.

— Щось?

— Ні.

— Це добре?

— Не знаю.

Каель глянув на Сайлу.

Вона вже відкрила рот.

— Не кажи.

— Я нічого.

За стіною жили люди.

Це вони вже знали.

Чули голоси.

Дитячий сміх.

Віз.

Стук молотка.

Одного разу — лайку двох жінок через курей.

Абсолютно звичайне життя.

Тільки двадцять років тому.

За стіною було літо.

У верхній столиці теж.

Це хоча б збігалося.

Поки.

Сайла зупинилася біля чергової позначки, залишеної вчора вартовими.

Червона риска.

— Ми вже були тут.

Каель:

— Ні.

— Так.

— Я пам’ятаю цей будинок.

Вона показала на кам’яного лева над дверима навпроти.

— Я теж.

Каель насупився.

Вони не повертали.

Йшли прямо.

— Стіна закільцьована?

Аліна:

— Або вулиця.

Міра:

— Або ми.

Ніхто не хотів четвертого варіанта.

Каель підійшов до стіни.

— Гей!

Аліна різко:

— Не кричи.

— Учора ми вже говорили.

— І не знаємо, що це змінило.

Пізно.

З-за каменю відповів чоловічий голос:

— Ви знову тут?

Той самий?

Можливо.

Каель:

— Так.

— Знайшли прохід?

— Ні.

Чоловік засміявся.

— Як можна не знайти?

Он біля старої пральні.

Каель глянув на Сайлу.

Вона записала:

У ЇХНІЙ ВЕРСІЇ ІСНУЄ ПРОХІД БІЛЯ СТАРОЇ ПРАЛЬНІ.

— Де пральня? — запитав Каель.

Пауза.

Аліна закрила очі.

Ще одне питання.

Чоловік:

— Ви справді заблукали.

Йдіть до годинникової вежі, потім ліворуч.

Не доходячи до...

Голос став тихішим.

Ніби людина відійшла.

— Зачекайте!

Каель ударив по стіні.

Нічого.

Сайла:

— Годинникова вежа.

— У нас її немає.

— Зараз.

Каель глянув.

— Не подобається уточнення.

— Мені теж.

Першою годинникову вежу згадала Міра.

Вони вже поверталися до канцелярії.

Раптом вона зупинилася.

Посеред вулиці.

— Я знаю її.

Сайла:

— Що?

— Вежу.

Каель:

— Ні.

Міра дивилася вперед.

Не на щось конкретне.

— Біла.

Чотири циферблати.

На південному не було стрілки.

— Звідки?

— Не знаю.

Аліна:

— Не намагайся витягувати.

Міра кивнула.

Але спогад уже йшов.

— Біля неї продавали гарячі каштани.

Пахло...

Вона різко закрила рот.

Сайла записала.

— Ти була там дитиною?

— Ні.

— Точно?

— Не знаю.

Пауза.

— Мені здається, що так.

Каель:

— Я теж пам’ятаю.

Всі глянули.

— Що?

— Дзвін.

У полудень.

Батько ненавидів його, бо було чути в палаці.

Сайла стала біла.

— У палацових записах немає годинникової вежі.

— Знаю.

— Тоді не підсилюй.

— Я просто сказав...

— Саме.

Спогади поширювалися.

Вулиця почала вставляти себе в їхнє минуле.

Аліна:

— Сьогодні туди не йдемо.

Каель:

— Ми навіть не знайшли вхід.

— Добре.

— Але треба.

— Не сьогодні.

Він хотів сперечатися.

Подивився на її обличчя.

Передумав.

До вечора годинникову вежу пам’ятали вже тридцять сім опитаних.

Сайла не рахувала особисто.

Їй принесли число.

Не допомогло.

Деякі пам’ятали білу.

Деякі — червону.

У двох вона стояла біля річки.

У більшості — на Ткачів.

Один старий присягався, що його батька повісили під тією вежею.

Інша жінка пам’ятала, як вежу знесли.

Різні роки.

Різні причини.

А сама вежа не існувала.

Поки.

Наступного ранку її побачили.

Не всю.

Верхівку.

За дахами.

Тонкий шпиль.

Чотири циферблати.

Білий камінь.

Сайла стояла на сходах канцелярії.

Дивилася.

— Ні.

Каель поруч:

— Це моє слово.

— Позичила.

— Поверни.

Вежа стояла там, де мала бути стіна.

Точніше —

за нею.

Але її верхня частина тепер підіймалася вище будинків.

Фізично.

Реально.

На циферблаті було без десяти дванадцять.

У столиці —

після восьмої ранку.

Міра:

— Їхній час.

Сайла:

— Можливо.

Аліна:

— Не називай.

Сайла кивнула.

Хлопець без імені прийшов сам.

Після Першої столиці він майже не виходив зі шпиталю.

Побачив вежу.

Зупинився.

Дошка в руках затремтіла.

Він написав:

НЕ ВХОДЬТЕ.

Каель:

— Це вже починає бути традицією.

Хлопець написав сильніше:

СЕРЙОЗНО.

— Чому?

Аліна зітхнула.

Каель:

— Я знаю.

Пізно.

Хлопець дивився.

Потім:

БО ВОНИ ДУМАЮТЬ, ЩО ВИ ЗНИКЛИ.

Сайла:

— Ми знаємо.

Хлопець похитав головою.

Ще:

НІ.

ВОНИ ВЖЕ НАВЧИЛИСЯ ЖИТИ БЕЗ ВАС.

Міра:

— Скільки для них минуло?

Хлопець написав:

БІЛЬШЕ, НІЖ ВИ ДУМАЄТЕ.

Каель:

— Чоловік учора назвав дату двадцятирічної давності.