Розділ 13

На Західній площі не було сцени.

Не було прапорів.

Не було вартових.

Не було навіть людини, яка могла б виглядати лідером.

Лише порожнє коло, намальоване білою крейдою на бруківці.

Велике.

Метрів десять у діаметрі.

Люди стояли навколо.

Мовчки.

Каель зупинився на вході до площі.

— Скільки?

Сайла глянула.

— Не рахуй.

— Я й не...

— Ти вже почав очима.

Він видихнув.

Людей було багато.

Достатньо.

Міра прийшла без лікарського плаща.

Навмисно.

Аліна — без зброї напоказ, хоча ніж усе одно був під курткою.

Сайла взяла маленький блокнот, не свою основну книгу.

Після напису з її ім’ям вона стала рідше носити головний архів туди, де не розуміла правил.

Каель теж прийшов не як представник ради.

Принаймні так сказав.

Троє вартових у цивільному йшли за двадцять кроків.

Сайла нічого не коментувала.

— Це не схоже на бунт, — сказала Міра.

Каель:

— Саме тому мені не подобається.

Люди розмовляли тихо.

Хтось сидів просто на камені.

Жінка годувала немовля.

Старий чоловік тримав чашку.

Двоє ремісників сперечалися про ціни на залізо.

Ніяких закликів до повалення ради.

Ніяких ножів.

Ніяких коренів.

Майже звичайний вечір.

Лише символи.

Порожнє коло було всюди.

На рукавах.

На дерев’яних жетонах.

На маленьких клаптиках тканини.

У декого — намальоване на долоні.

Коло без центру.

Без імені.

Без знака всередині.

Сайла тихо:

— Вони вже мають символ.

Каель:

— Це погано?

— Символ швидше за слова.

— Що означає?

Міра:

— Подивимось.

Аліна не відповіла.

Вона дивилася на порожнє коло.

Їй воно не подобалось.

Не через місто.

Не через Морокліс.

Через знайоме відчуття.

Місце, де щось забрали.

І оголосили це чистотою.

Першою в коло зайшла Реса.

Звісно.

Без особливого одягу.

Проста сіра сукня.

На грудях біле порожнє коло.

Вона не підняла рук.

Не попросила тиші.

Просто стала всередині.

Люди самі замовкли.

Каель тихо:

— Оце вже гірше.

Сайла:

— Що?

— Коли не треба просити мовчати.

Реса оглянула людей.

— Я не буду питати ваших імен.

Кілька людей усміхнулися.

— Не тому, що імена погані.

І не тому, що вам треба їх віддати.

Пауза.

— Ми вже надто довго дозволяли іншим вирішувати, що саме з нас має лишитися.

Сайла почала писати.

Реса помітила її.

Не зупинила.

— Королі писали наші родоводи.

Храми — наші гріхи.

Суди — провини.

Архіви — борги.

Родини — обов’язки.

Могили — те, кого ми повинні сумувати.

Пауза.

— А тепер нам кажуть, що пам’ять — це ми.

Міра стояла нерухомо.

— Я не згодна.

Хтось із натовпу сказав:

— А що тоді ми?

Реса подивилася.

— Те, ким вибираємо бути зараз.

Просто.

Гарно.

Небезпечно.

Аліна відчула укол.

Бо сама говорила майже те саме.

Не раз.

Реса:

— У мене був чоловік.

Він бив мене.

Я пам’ятала кожен удар.

Кожне слово.

Кожну ніч.

Пауза.

— Мені казали: це твій досвід.

Не відмовляйся від нього.

Він сформував тебе.

Реса усміхнулася.

— Я не хочу бути сформована ним.

Тиша.

Кілька людей заплакали.

Міра не відводила очей.

— Я віддала ці спогади.

І знаєте, що сталося?

Я залишилась.

Не він.

Не біль.

Я.

Сайла записувала.

Не все.

Основне.

Реса продовжила:

— Потім мені сказали: ти втратила частину співчуття.

Можливо.

Мені сказали: ти стала холоднішою.

Можливо.

Мені сказали: ти більше не пам’ятаєш сестру так, як мала б.

Можливо.

Пауза.

— Але хто вирішує, як я маю пам’ятати?

Міра стиснула пальці.

Саме.

Це було складне питання.

Не брехня.

— Ми не закликаємо всіх забувати, — сказала Реса.

Каель тихо:

— Поки.

Сайла:

— Мовчи.

— Ми не говоримо, що минуле нічого не варте.

Ми говоримо простіше:

минуле не має права володіти вами.

Люди схвально загуділи.

Реса показала на порожнє коло.

— Це не символ порожнечі.

Це місце.

Вільне місце.

Те, що лишається, коли ви прибираєте те, що вам нав’язали.

Хтось крикнув:

— Чиста пам’ять!

Інші повторили.

Не всі.

— Чиста пам’ять!

— Чиста пам’ять!

Каель скривився.

— А от і назва.

Сайла вже записала.

ТОВАРИСТВО ЧИСТОЇ ПАМ’ЯТІ.

Аліна прошепотіла:

— Вони назвали.

Сайла:

— Так.

— Погано.

— Чому?

— Бо тепер воно існує як щось окреме.

Каель:

— Воно й так існувало.

— Не так.

Ім’я — адреса.

Всі подумали про те саме.

Ніхто не сказав.

Після промови не було присяги.

Не було посвяти.

Люди просто почали говорити один з одним.

Усередині кола ставили стільці.

Чай.

Хліб.

Хтось приніс ковдри.

Міра спостерігала.

— Це група підтримки.

Сайла:

— Частково.

— І саме це проблема.

Каель:

— Чому?

— Бо частині людей вона справді допоможе.

Міра підійшла до Реси сама.

Каель хотів піти.

Вона показала:

не треба.

Реса усміхнулася.

— Пані Вейл.

— Не треба «пані».

— Добре.

— Ти перестала проводити процедури?

— Сама — так.

— Чому?

— Рада вимагає лікарських оглядів.

— Не це.

Реса дивилася.

— Бо я вже майже не маю того, що хочу віддати.

Міра відчула холод.

— «Майже».

— Так.

— Що лишилося?