Розділ 12

Крамниця не мала вивіски.

Це була перша ознака, що вона добре працювала.

Друга — черга.

Не велика.

Сім чи вісім людей.

Каель не рахував.

Просто дивився з іншого боку вулиці, притиснувшись плечем до мокрої цегли.

Дощ ішов третю годину.

Рідкий.

Холодний.

Той самий, який не змиває бруд, а лише рівномірно розтягує його по місту.

— Вони заходять по одному, — сказала Сайла.

Каель не обернувся.

— Бачу.

— Виходять через задні двері.

— Бачу.

— Ти сьогодні особливо приємний.

— Я мокрий.

— Я теж.

— Ти любиш дощ.

— Не цей.

— Чим відрізняється?

Сайла подумала.

— Цей знає забагато.

Каель нарешті глянув.

— Це вже починає бути схоже на хворобу.

— Що?

— Ти все наділяєш пам’яттю.

— Після останніх тижнів?

— Справедливо.

Крамниця містилася в Старому Торговому кварталі.

Раніше тут ремонтували музичні інструменти.

Сайла знайшла старі записи.

Власник помер сім років тому.

Приміщення пустувало.

Потім два дні тому хтось почав заходити.

Спершу четверо.

Наступного дня — більше.

Сьогодні черга з’явилася ще до світанку.

Ніхто не знав, хто поширив адресу.

Це теж було погано.

— Реса? — запитав Каель.

Сайла кивнула.

— Її бачили тут учора.

— Вона організатор?

— Не знаю.

— Корисно.

— Можу вигадати.

— Не треба.

Пауза.

— Міра всередині?

— Уже десять хвилин.

Каель глянув на двері.

— Якщо не вийде ще через п’ять...

— Ти зайдеш.

— Так.

— І зіпсуєш усе.

— Можливо.

Сайла усміхнулася.

— Нарешті правильне слово.

Міра зайшла як клієнтка.

Не подобалося нікому.

Найменше їй самій.

Перед входом вона сказала:

— Якщо почую Мару — не заходьте.

Каель:

— Це дивна інструкція.

— Знаю.

— Якщо закричиш?

— Заходьте.

— Якщо не закричиш?

— Не знаю.

— Міро.

— Каелю.

— Чудово.

І пішла.

Всередині пахло м’ятою.

Саме це вона запам’ятала першим.

Не корінням.

Не землею.

Не кров’ю.

М’ятою.

Кімната була маленькою.

Теплою.

Свічки.

Дві лави.

Ширма.

Стіл із чайником.

Жінка за столом років сорока.

Нормальна.

Це теж було небезпечно.

Світле волосся.

Сині очі.

Проста сукня.

Жодного чорного коріння.

— Добрий день, — сказала вона.

Міра сіла.

— Добрий.

— Вперше?

— Так.

Жінка усміхнулася.

— Майже всі так кажуть.

— Бо приходять лише один раз?

— Бо другого разу не пам’ятають, що вже приходили.

Міра завмерла.

Жінка засміялася.

— Жарт.

Майже.

— Як вас звати?

Міра не відповіла.

Жінка кивнула.

— Правильно.

— Ви не питаєте?

— Уже спитала.

— Я не скажу.

— І не треба.

Пауза.

— Тут імена не використовуємо.

Міра відчула легке полегшення.

Навіть це було підозріло.

— Що використовуєте?

— Спогади.

— Як?

— Спочатку ви розповідаєте, що хочете втратити.

— А потім?

— Ми допомагаємо відпустити.

— «Ми»?

Жінка не відповіла.

Правильно.

Міра оглянула кімнату.

— Скільки коштує?

— Залежить.

— Від чого?

— Від ваги.

— Спогаду?

— Для вас.

— Ви зважуєте біль?

Жінка усміхнулася.

— Ви лікарка.

Міра завмерла.

— Звідки?

— Руки.

— Що з ними?

— Ви дивитеся на мої зіниці, дихання і нігті з того моменту, як сіли.

Пауза.

— А ще у вас мозоль від ножиць тут.

Вона показала.

— Не обов’язково лікарка.

— Але близько.

Добре.

Не місто.

Можливо.

— Ви самі проходили?

— Так.

— Що забули?

Жінка мовчала.

Потім:

— Батька.

— Він помер?

— Ні.

— Тоді?

— Краще.

Міра не питала.

Жінка помітила.

— Ви обережна.

— Намагаюся.

— Це минає.

Міра підняла очі.

— Що?

— Після кількох сеансів.

Тиша.

— Кількох?

— Не всі хочуть втратити все одразу.

Міра відчула холод.

— Ви робите це частинами.

— Так.

— Один спогад?

— Іноді.

— Можна видалити один?

— Не зовсім.

Жінка взяла чашку.

— Пам’ять не лежить у голові окремими камінцями.

Все зв’язано.

Запах.

Голос.

Обличчя.

Тіло.

Страх.

— Тоді як?

— Вибираємо вузол.

Пауза.

— І послаблюємо його.

Слово.

Вузол.

Міра не змінила виразу.

— Хто вас навчив?

Жінка:

— Ви прийшли забути чи допитувати?

— Можливо, обидва.

— Тоді дорожче.

— Грошима?

— Не завжди.

За ширмою щось зашурхотіло.

Міра глянула.

Жінка:

— Не треба.

— Що там?

— Те, що допомагає.

— Коріння?

Жінка не відповіла.

Це була відповідь.

— Я хочу забути хлопчика, — сказала Міра.

Брехня.

Не повністю.

Йон.

Похований.

Вина.

Маяк уже колись торкався цього.

Жінка стала серйозною.

— Помер?

— Так.

— Ви винні?

Міра:

— Так.

— Справді?

— Не знаю.

— Це важливо.

— Чому?

— Якщо вина справжня, після видалення спогаду може залишитися поведінка.

— Яка?

— Ви будете уникати схожих ситуацій.

Не розуміючи чому.

— А якщо вина вигадана?

— Тоді іноді зникає разом із нею.

— І все?

Жінка усміхнулася.

— Вам цього мало?

Міра дивилася.

— Що я ще втрачу?

— Не знаю.

— Ви повинні.

— Ні.

— Тоді це не лікування.

— А хто сказав, що лікування?

Тиша.

— Ми продаємо полегшення.

Чесно.