Розділ 11

Перший чоловік прокинувся щасливим.

Це й насторожило Міру.

Не тому, що щастя стало підозрілим.

Хоча останнім часом — майже.

Просто чоловік лежав у палаті міського шпиталю після того, як його знайшли посеред Північної площі.

Босого.

У нічній сорочці.

З розбитим лобом.

Він не знав, як там опинився.

Не знав, хто його вдарив.

Не знав, чи впав сам.

І все одно усміхався.

— Як вас звати? — запитала Міра.

— Терен Лор.

Відповів одразу.

— Вік?

— Сорок один.

— Де живете?

— Вулиця Гончарів, будинок шістнадцять.

— Професія?

— Міський землемір.

— Одружені?

— Так.

— Ім’я дружини?

— Селена.

— Діти?

— Двоє.

— Імена?

— Йор і Мета.

Міра записала.

Усе звучало нормально.

Надто.

— Що ви пам’ятаєте про дружину?

Терен подумав.

— Її звати Селена.

— Це я вже чула.

— Так.

— Як ви познайомилися?

Пауза.

— Не знаю.

Міра підняла голову.

— Коли одружилися?

— Чотирнадцять років тому.

— Де?

— У храмі Білого Полум’я.

— Що пам’ятаєте з весілля?

Терен дивився.

Спокійно.

— Нічого.

Міра не одразу змінила тон.

— Добре.

Ваш син Йор.

Скільки йому?

— Дванадцять.

— Що він любить?

— Не знаю.

— Чого боїться?

— Не знаю.

— Який у нього голос?

— Не знаю.

— Як виглядає?

Терен усміхнувся.

— Темне волосся.

Карі очі.

Зріст...

Приблизно такий.

Показав рукою.

— Ви його бачите в пам’яті?

Пауза.

— Ні.

— Тоді звідки знаєте?

Чоловік насупився.

Не злякано.

Скоріше зацікавлено.

— Просто знаю.

Міра поклала перо.

— Що ви пам’ятаєте про своє дитинство?

— Народився в Східному районі.

Батько — Карен Лор.

Мати — Ліса.

Навчався в міській школі.

Потім у землемірній палаті.

— Я не питаю факти.

— А?

— Я питаю спогади.

Пауза.

— Які?

— Будь-які.

Запах дому.

Обличчя матері.

Першу бійку.

Страх.

Хворобу.

Свято.

Пісню.

Щось.

Терен дивився.

Усмішка повільно зникла.

Не через жах.

Через розуміння.

— Немає.

— Взагалі?

— Ні.

— Останнє, що пам’ятаєте?

— Нічого.

Міра завмерла.

— Що означає «нічого»?

— Саме.

Я знаю все про себе.

Але не пам’ятаю жодного моменту, коли був собою.

Вона чекала паніки.

Не було.

Терен розслабився.

Відкинувся на подушку.

— Дивно.

— Вам страшно?

Він подумав.

— Ні.

— Чому?

— Не знаю.

Пауза.

Посміхнувся.

— Мабуть, тому що мені нема за чим сумувати.

Міра відчула холод.

Селену привели через двадцять хвилин.

Вона забігла в палату.

— Терене!

Чоловік повернувся.

Усміхнувся ввічливо.

— Селено.

Жінка зупинилася.

Ніби врізалася в стіну.

— Що?

— Ти Селена.

— Так.

— Моя дружина.

— Так.

Вона підійшла.

Обійняла.

Терен відповів.

Механічно?

Ні.

Не зовсім.

Він обійняв правильно.

Руки лягли туди, де мали.

Тіло знало.

А обличчя —

нічого.

Селена відсторонилася.

— Ти мене не впізнаєш.

— Впізнаю.

— Ні.

— Знаю, хто ти.

— Це не те.

Терен мовчав.

Жінка заплакала.

— У тебе ямка на щоці, коли ти брешеш.

Він торкнувся щоки.

— Справді?

Селена закрила рот.

Міра не втручалася.

Поки.

Селена сіла.

— Добре.

Добре.

Пам’ятаєш нашу першу квартиру?

Терен:

— На вулиці Кам’яній.

— Так.

— Третій поверх.

— Так.

— Два вікна.

— Так.

Селена почала посміхатися крізь сльози.

— Там завжди текла стеля.

— Не знаю.

— Що?

— Я знаю адресу.

Не пам’ятаю стелі.

— А коли Йор народився?

— Дванадцять років тому.

— Терене.

— Я знаю дату.

— Я не питаю дату!

Вона вдарила його по грудях.

Не сильно.

Відчай.

— Я питаю, чи ти пам’ятаєш, як тримав його!

Терен дивився.

— Ні.

Жінка зламалася.

Міра підійшла.

— Селено.

— Це не він.

Терен завмер.

— Я тут.

— Ні.

— Я Терен Лор.

— Ти знаєш це ім’я!

Тільки!

— У мене його тіло.

— Саме!

— Я знаю, де ми жили.

— Але не знаєш, як ми жили!

Терен замовк.

Селена плакала.

— Скажи, що ти мене любиш.

Тиша.

Міра підняла очі.

Терен дивився на дружину.

— Я знаю, що люблю.

— Ні.

— У документах...

Селена відсахнулася.

Найгірше, що він міг сказати.

— Не смій.

— Я...

— НЕ СМІЙ КАЗАТИ, ЩО ЛЮБИШ МЕНЕ, БО ЦЕ ДЕСЬ ЗАПИСАНО!

Міра схопила Селену за плечі.

— Досить.

— Відпустіть!

— Досить.

— Це мій чоловік!

— Так.

— НІ!

Міра дивилася.

— Не вирішуйте зараз.

— А коли?

— Коли він зможе сам щось вибрати.

Селена плакала.

— Він не пам’ятає наших виборів.

Міра тихо:

— Тоді побачимо, які зробить тепер.

Другу людину без минулого знайшли того ж дня.

Жінка.

Тридцять років.

Кухарка.

Ім’я — Нела Арт.

Пам’ятала всі рецепти.

Пам’ятала, де працює.

Пам’ятала, що має сестру.

Не пам’ятала жодного смаку зі свого дитинства.

Не пам’ятала, як сестра сміється.

Не пам’ятала, кого ненавиділа.

Коли Міра спитала, чи їй страшно, Нела відповіла:

— Ні.

— Чому?

— Бо раніше було страшніше.

— Ви ж не пам’ятаєте «раніше».

— Саме.

Третій був солдатом.

Не пам’ятав війни.

Знав стройові команди.

Знав, скільки людей убив.