Розділ 10

Сайла не спала.

На сторінці перед нею все ще було написано:

САЙЛА ЕРН.

Нижче:

ТИ ОСТАННЯ, ХТО МАЄ ЗАБУТИ ВСІХ.

Вона не торкалася напису.

Не закривала книгу.

Не кликала нікого.

Спочатку.

Просто сиділа.

Дивилася.

І намагалася зрозуміти, чого саме від неї чекає місто.

Страху?

Вона боялася.

Дії?

Вона вже думала, що робити.

Питання?

Ні.

Цього не отримає.

Через десять хвилин Сайла взяла інший аркуш.

Написала:

СЬОГОДНІ В МОЇЙ КНИЗІ З’ЯВИЛОСЯ МОЄ ІМ’Я.

Потім:

НЕ ВВАЖАТИ ПОРЯДОК ІМЕН ДОКАЗОМ ПРОГНОЗУ.

Ще:

НЕ ВВАЖАТИ ТВЕРДЖЕННЯ ПРО «ОСТАННЮ» ПРАВДОЮ.

Подумала.

Додала:

АЛЕ Й НЕ ІГНОРУВАТИ.

Це було найбільше, що вона могла собі дозволити.

Тільки тоді подзвонила.

Двічі.

Міра прийшла першою.

Подивилася на сторінку.

Сіла.

— Чудово.

Сайла:

— Це вже заразне.

— Що?

— Каелеве слово.

— Не переживай. У нього гірше.

— Що?

— Він зараз свариться із власним батьком, який, можливо, не його батько.

— Справедливо.

Аліна прийшла наступною.

Прочитала.

Не сказала нічого.

Каель — останнім.

Із поганим настроєм.

— Якщо це ще один король, я йду.

Сайла повернула книгу.

— Гірше.

Він прочитав.

— Ні.

— Це дуже змістовно.

— Я вчуся у тебе.

Міра глянула на Сайлу.

— Ти пам’ятаєш себе?

— Поки.

— Нас?

— Так.

— Мару?

Сайла завмерла.

Мара Сен.

Медсестра.

Сушені яблука.

Зникла.

— Так.

— Орена?

Пауза.

Жрець.

Коріння.

Повернувся до лісу.

— Так.

— Тесу?

Біла галявина.

Дерево.

— Так.

— Брана?

Монета.

Не забув.

— Фрагментами.

— Ервена?

— Записи кращі за пам’ять.

Міра кивнула.

— Його?

Не назвала.

Той, хто залишився.

Аліна підняла голову.

Сайла подивилася на порожній рядок у старій книзі.

— Ні.

Пауза.

— Але знаю, що він був.

Аліна кивнула.

Достатньо.

Каель сів.

— Якщо місто справді прибирає тих, хто тримає пам’ять інших...

— Тоді Сайла логічна ціль, — сказала Міра.

— Не кажіть так, ніби мене тут немає.

— Ти тут.

— Дякую.

Аліна дивилася на сторінку.

— Воно хоче, щоб ми думали про порядок.

— Так.

— Можливо, саме це й небезпечно.

Сайла:

— Чому?

— Якщо ми почнемо шукати закономірність, можемо самі її створити.

Морокліс.

Знову.

Виправляти.

Підказувати.

Давати форму.

Каель:

— Тоді що робимо?

Аліна подивилася на нього.

— Те, чого від нас не очікують.

Він усміхнувся.

— Нарешті.

За годину вони вирішили спуститися під архів.

Не тому, що це було безпечно.

Саме навпаки.

Але вже кілька днів вони лише реагували.

Імена.

Повернені.

Будинок.

Коріння.

Новий король.

Якщо існував Нижній архів — той, куди старий Проєкт «Корінь» передавав імена, — їм потрібні були його записи.

Не відповіді.

Хоча б старіші питання.

Вхід усе ще був у міському архіві.

Та сама тріщина за стелажами.

Ті самі кам’яні сходи вниз.

Після того, як звідти вийшли десятки повернених, прохід запечатали трьома решітками.

На першій висіла табличка:

НЕ СПУСКАТИСЯ БЕЗ ДОЗВОЛУ РАДИ.

На другій:

НЕ ВИМОВЛЯТИ ІМЕН ПІСЛЯ ДРУГОГО ПРОЛЬОТУ.

На третій Сайла сама дописала:

ЯКЩО ВНИЗУ ЗАПИТАЮТЬ, СКІЛЬКИ ВАС — НЕ ВІДПОВІДАТИ.

Каель прочитав.

— Це вже точно Морокліс.

Аліна:

— Ні.

— Чому?

— Там дерева.

Тут місто.

— Мені не легше.

— І не має бути.

Із ними йшов хлопець без імені.

Той самий, якого знайшли біля храму.

Той, хто намалював карту нижніх вулиць.

Той, хто стверджував:

Я НАРОДИВСЯ ЗВЕРХУ.

ПОМЕР УНИЗУ.

Я НЕ БУВ УВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС.

Він усе ще відмовлявся від імені.

Сайла не тиснула.

Тепер це здавалося розумнішим, ніж раніше.

Він стояв перед сходами.

Не рухався.

Аліна:

— Не хочеш?

Кивок.

— Можемо без тебе.

Хлопець подивився вниз.

Похитав головою.

Потім написав на маленькій дошці:

БЕЗ МЕНЕ ВИ ПІДЕТЕ НЕ ТІЄЮ ВУЛИЦЕЮ.

Каель:

— А з тобою?

Хлопець написав:

МОЖЛИВО, ТІЄЮ.

Каель подивився на Сайлу.

— Ваше слово розмножується.

Міра теж хотіла йти.

Сайла була проти.

— Тебе позначили.

— Тебе теж.

— Тому одна з нас має лишитися.

— Саме.

— Міро.

— Якщо внизу люди...

— Там завжди люди.

— Саме.

— Це не аргумент.

— Для лікаря — аргумент.

Сайла видихнула.

— Добре.

Каель:

— Ви хоча б іноді можете сперечатися так, щоб хтось перемагав?

Обидві:

— Ні.

У результаті пішли:

Аліна.

Каель.

Сайла.

Міра.

Хлопець без імені.

І двоє вартових.

Сайла дивилася.

Сім?

Ні.

Не рахувати.

Навіть при світлі.

Звичка.

Перший проліт був звичайним.

Сирий камінь.

Павутина.

Запах старого архіву.

Другий — теж.

На третьому зник звук міста.

Не поступово.

Одразу.

Над ними більше не було возів.

Криків.

Дзвонів.

Навіть власні кроки звучали глухо.

Хлопець підняв руку.

Усі зупинилися.

Він показав на стіну.

Там крейдою:

НЕ РОЗМОВЛЯТИ ПІСЛЯ ЦЬОГО ЗНАКА.

Сайла придивилася.