Розділ 9

Перше ім’я з’явилося на м’ясній крамниці.

Не фарбою.

Не крейдою.

Букви проступили зсередини каменю.

Темні.

Вологі.

Наче стіна пам’ятала їх задовго до того, як хтось вирішив написати.

ОРЕН МАЛ.

Господар побачив зранку.

Вилаявся.

Взяв щітку.

Стер.

Через десять хвилин ім’я з’явилося знову.

На сусідній стіні.

Він стер і там.

Тоді воно проступило на дверях.

Потім — на віконниці.

Потім — на його власному передпліччі.

Тоді він перестав стирати.

І пішов по варту.

До обіду таких імен було одинадцять.

До вечора — більше.

Сайла не рахувала вголос.

Ніхто не рахував.

Принаймні намагалися.

Імена з’являлися:

на фасадах;

на колодязях;

на дверях;

на лавках;

на ринкових прилавках;

на внутрішній стороні одягу;

на шкірі.

Одне ім’я проступило на дні тарілки після того, як жінка з’їла суп.

Друге — на дзеркалі, але лише у відображенні.

Третє — на спині чоловіка, який не міг сам його прочитати.

І кожен напис мав одну спільну рису:

ніхто не знав, хто його зробив.

— Не читати вголос, — сказала Аліна.

Каель стояв поруч із першим будинком.

— Уже читають.

— Тоді змусити перестати.

— Як?

Вулиця була повна людей.

Навколо м’ясної крамниці зібралися сусіди.

Хтось уже шепотів:

— Орен Мал.

— Це хто?

— М’ясник.

— Ні.

— Як ні?

— Господаря звати Дерен.

— А Орен?

— Не знаю.

Сайла завмерла.

— Стоп.

Вона підійшла.

— Хто сказав, що Орен Мал — м’ясник?

Жінка з кошиком насупилася.

— Я.

— Чому?

— Бо...

Пауза.

Вона дивилася на крамницю.

— Не знаю.

— Ви знаєте господаря?

— Звісно.

— Ім’я?

— Дерен.

Сайла записала.

— А Орен Мал?

Жінка дивилася на напис.

— Не знаю.

Пауза.

— Але він тут працював.

Каель:

— Коли?

Вона зблідла.

— Я не знаю.

Господар крамниці вийшов.

— Що відбувається?

Жінка глянула на нього.

— Де Орен?

Чоловік насупився.

— Хто?

— Той, що працював з тобою.

— Я працюю сам.

— Ні.

— Так.

— У тебе був помічник.

— Ніколи.

Жінка почала плакати.

— Я купувала в нього ковбасу.

— У мене немає помічника.

— Був.

— Ні.

— БУВ!

Сайла відчула холод.

Ось.

Ім’я не створювало спогад повністю.

Воно створювало місце для нього.

І люди починали заповнювати.

Аліна не дивилася на напис.

— Заберіть людей.

Каель кивнув.

Варта почала розчищати вулицю.

Не силою.

Поки.

Сайла пішла до архіву.

Орен Мал.

Шукала.

Знайшла.

Ім’я існувало.

Людина існувала.

Або колись.

ОРЕН МАЛ.
НАРОДЖЕНИЙ 29 РОКІВ ТОМУ.
МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ — ВУЛИЦЯ М’ЯСНИКІВ, 4.

Професія:

помічник різника.

Сайла завмерла.

— Ні.

Архіварка:

— Що?

— Він реальний.

— Хто?

Сайла показала.

Архіварка прочитала.

— Орен Мал.

— Ти його знаєш?

— Ні.

— А вчора?

— Не знаю.

— Пам’ятаєш це ім’я в книзі?

Архіварка зблідла.

— Ні.

Сайла перевірила податкові записи.

Є.

Шкільні.

Є.

Житло.

Є.

Навіть штраф.

Три роки тому за бійку.

Тобто Орен Мал не був створений сьогодні.

Принаймні якщо документи не переписані.

Проблема.

Вони могли.

Міра знайшла його в лікарняному журналі.

— Був тут.

— Коли?

— Рік тому.

Поріз кисті.

— Ти лікувала?

— Ні.

Інший лікар.

— Він пам’ятає?

— Пішла питати.

Через десять хвилин повернулася.

Бліда.

— Не пам’ятає.

— Взагалі?

— Каже, що запис його почерком.

Але людини не пам’ятає.

— Почерк справжній?

— Так.

— Шрам?

— Опис є.

Ніхто не знає, де людина.

Каель стояв біля вікна.

— Тобто напис показує забуту людину?

Сайла:

— Можливо.

— Не починай.

— А що хочеш?

— Вперше почути «так».

— Тоді ні.

— Дякую.

Аліна дивилася на список імен.

— Не всі вони вже забуті.

— Звідки знаєш?

— Бо одне ім’я знають.

Вона показала.

МАРА СЕН.

Міра підняла голову.

— Я знаю її.

— Хто?

— Медсестра.

Працює в мене.

Сьогодні зранку була.

Каель:

— Де?

Міра завмерла.

— У лікарні.

— Точно?

— Так.

Пауза.

— Думаю.

Погано.

Вони побігли.

Мара Сен була в перев’язувальній.

Жива.

Нормальна.

Працювала.

На зап’ясті — темні букви.

МАРА СЕН.

Вона побачила їх.

— Нарешті.

Міра:

— Що сталося?

— Це зранку.

Думала, фарба.

Не змивається.

— Хтось ще бачив?

— Усі.

— Як реагували?

— Сміялися.

Потім перестали.

— Чому?

Мара знизала плечима.

— Не знаю.

Міра глянула на сусідню медсестру.

— Як її звати?

Жінка насупилася.

— Кого?

Міра показала на Мару.

— Її.

— Я...

Пауза.

— Не знаю.

Мара зблідла.

— Леро.

Жінка дивилася.

— Ми працюємо разом п’ять років.

Лера:

— Ні.

— Так.

— Я тебе бачила?

Мара почала плакати.

— Вчора ми вечеряли.

Лера відступила.

— Не підходь.

Міра схопила Мару за руку.

— Я пам’ятаю.

Мара дивилася.

— Точно?

— Так.

— Скажи щось.

Міра:

— Ти ненавидиш сушені яблука.

— Так.

— Тричі просила перевести тебе з нічних змін.