Розділ 8

Будинок з’явився між пекарнею і майстернею палітурника.

Увечері його не було.

Вранці — стояв.

Три поверхи.

Вузький фасад.

Сірий камінь.

Чотири вікна на кожному поверсі.

Чорний дах.

Нічого особливого.

Саме це було найгірше.

Бо він виглядав так, ніби стояв тут років сто.

Першою помітила його продавчиня хліба.

Вона відкрила віконниці.

Подивилася.

Сказала:

— Дивно.

А потім повернулася до роботи.

Через годину прийшов палітурник.

Побачив будинок.

Теж сказав:

— Дивно.

І теж пішов усередину.

Тільки його учень запитав:

— А що тут було раніше?

Палітурник відповів:

— Будинок.

— Який?

— Цей.

— Але вчора...

Пауза.

— Вчора теж.

Учень зблід.

Бо пам’ятав порожній прохід між будівлями.

Дві лави.

Бочку для дощової води.

І мур із тріщиною, де росла кропива.

Він побіг по варту.

Каель приїхав через пів години.

Побачив.

— Ні.

Сайла:

— Дуже змістовно.

— Я тільки почав звикати до підземного міста.

Тепер воно лізе нагору?

Аліна дивилася на фасад.

— Не обов’язково воно.

— Прекрасно.

— Не говори так, ніби від цього легше.

— Не говорю.

Міра прийшла останньою.

У неї все ще був пацієнт із трьома дитинствами.

Вночі він намагався піти до палацу.

Казав, що його кличе батько-король.

Його не зв’язували.

Просто замкнули коридор і посадили двох людей поруч.

Міра не любила навіть це.

Але поки чоловік спав.

— Що маємо?

Сайла:

— Будинок.

— Бачу.

— Учора не існував.

— Хтось перевірив документи?

— Уже.

Каель простягнув папір.

— Ділянка належить місту.

Ніякої забудови останні сто сімдесят років.

До того...

— Що?

— Інша вулиця.

Сайла:

— Яка?

— Не ця.

— Назва?

Каель глянув.

— Стерта.

— З документа?

— Ні.

Чорнило є.

Я просто...

Він дивився.

— Не можу прочитати.

Сайла взяла.

Літери.

Чіткі.

Вона бачила.

Але слово не складалося.

— Добре.

— Не добре.

— Так.

Звичка.

Будинок не мав дверей.

Вони помітили не одразу.

Фасад.

Вікна.

Сходинки.

Навіть навіс над місцем, де мали бути двері.

А самих дверей —

не було.

Суцільна кам’яна стіна.

Каель обійшов.

Задній двір.

Теж.

Жодного входу.

— Вікно?

Міра:

— Не ліземо.

— Я просто сказав.

— Ти вже дивишся на трубу.

— Це не доказ наміру.

Аліна:

— Для тебе — майже.

Сайла підійшла до першого вікна.

Не торкалася.

Всередині кімната.

Стіл.

Стільці.

Піч.

На стіні картина.

— Хтось живе.

Міра:

— Бачиш людей?

— Ні.

Каель підійшов до другого.

— Тут спальня.

Аліна — до третього.

І завмерла.

Кімната була її.

Не нинішня.

Дитяча.

Синя стіна.

Вікно, яке заїдало.

Стіл.

Червона стрічка.

І дерев’яний кінь.

Шість ніг.

Вона відступила.

— Ні.

Міра одразу:

— Що?

— Моє.

— Що саме?

— Кімната.

Каель глянув.

— З дитинства?

Аліна кивнула.

Не дивилася знову.

Сайла перевірила сусіднє вікно.

Там була бібліотека.

Її?

Вона зблідла.

Полиці.

Стіл.

Запах пилу вона ніби відчула навіть через скло.

На столі лежала сторінка.

173.

— Моє, — сказала вона.

Каель:

— Чудово.

Міра перейшла далі.

Її вікно показало підземну кімнату.

Хлопчик.

Йон.

Вісім років.

Живий.

Міра відвернулася.

— Моє.

Каель не хотів дивитися у своє.

Всі чекали.

— Ні.

Сайла:

— Треба.

— Чому?

— Бо вже є закономірність.

— Мені не подобається закономірність.

— Нікому.

Він підійшов.

За склом був тронний зал.

Батько.

Сидів.

Не копія?

Молодший.

Каель хлопчик років десяти.

Стояв біля трону.

Король нахилився.

Щось говорив.

Каель не чув.

Відступив.

— Моє.

— Будинок показує пам’ять, — сказала Міра.

Аліна:

— Або те, що вважає нашою пам’яттю.

Сайла:

— Важлива різниця.

Каель:

— Як зайти, якщо дверей немає?

Аліна:

— Не треба.

— Знаю.

Пауза.

— Але треба зрозуміти.

— Ні.

— Аліно.

— Ми вже маємо підземне місто, копію короля, людей із кількома дитинствами й дерева, що говорять голосами мертвих.

Не обов’язково лізти в кожну нову гидоту.

Каель подумав.

— Це найрозумніше, що ми робили.

Сайла:

— І тому, звісно, не спрацює.

Вікно з дитячою кімнатою Аліни відчинилося саме.

Не розбилося.

Стулка повільно пішла всередину.

З кімнати подув вітер.

Запах.

Домашній.

Старе дерево.

Мило.

Трохи яблук.

Аліна завмерла.

Цей запах не був у її свідомій пам’яті.

Тіло впізнало.

Сльози відразу.

— Закрийте, — сказала Міра.

Ніхто не торкався.

Вікно залишилося відчиненим.

Усередині дитячої кімнати з’явилися двері.

На стіні.

Яких раніше не було.

Вони відчинилися.

За ними не коридор.

Ліс.

Аліна відступила.

— Ні.

Сайла:

— Це запрошення.

— Саме тому ні.

Каель:

— Тоді відходимо.

Вони відступили на десять кроків.

Вікно залишилося.

Потім із кімнати хтось сказав:

— Аліно.

Голос Дейра.

Всі завмерли.

Аліна закрила очі.

— Не.

Голос:

— Правильно.

Тиша.

— Не заходь.

Каель:

— Оце вже складніше.

Сайла: