Розділ 4

Першого чоловіка знайшли босим.

Він стояв по коліна у воді під Старим Мідним мостом.

Було ще темно.

До світанку — приблизно година.

Варта спочатку подумала, що він п’яний.

Потім побачила коріння.

Чорне.

Тонке.

Воно виходило з кам’яної опори мосту й обвивало чоловікові щиколотки.

Не стискало.

Не впивалося.

Просто торкалося.

Наче чекало.

— Пане!

Чоловік не повернувся.

— Відійдіть від стіни!

Нічого.

Вартовий зробив крок у воду.

Другий схопив його.

— Не лізь.

— Він там замерзне.

— Покличемо Міру.

— Поки покличемо, він...

Чоловік під мостом заговорив.

Тихо.

— Не заважайте.

Варта завмерла.

— Що?

— Воно майже згадало.

Каеля розбудили ударом у двері.

Не три рази.

Він це перевірив.

Чотири.

Пауза.

Ще один.

— Хто?

— Варта.

— Ім’я.

— Дарен Сол.

Каель знав.

Наскільки міг знати когось у місті, де імена перестали бути достатнім доказом.

— Що сталося?

— Міст.

Каель сів.

— Який?

— Старий Мідний.

Пауза.

— Там коріння.

Він уже одягався.

До мосту вони прибули разом.

Каель.

Міра.

Сайла.

Аліна.

Ніхто не питав, чому всі четверо знову їдуть на кожну дивність у місті.

Відповідь була неприємною:

бо ніхто інший ще не знав, чого саме боятися.

Старий Мідний міст був старішим за палац.

Кам’яні арки.

Зелені від часу бронзові вставки.

Під ним текла річка Сев.

Вода низька.

Літня.

На східному березі вже зібрався натовп.

Каель вилаявся.

— Хто пустив людей?

Капітан варти розвів руками.

— Вони самі прийшли.

— Звідки знають?

— Не знаю.

Сайла глянула.

Каель:

— Навіть не починай.

— Я мовчу.

Чоловік усе ще стояв у воді.

Тепер їх було троє.

Перший — босий.

Другий — жінка в нічній сорочці.

Третій — хлопець років двадцяти.

Усі дивилися на опору мосту.

Коріння біля ніг.

А на камені...

слова.

Не вирізані.

Не написані.

Виросли.

Чорні тонкі корінці склали:

ДАЙТЕ НАМ ІМ’Я.

Сайла зупинилася.

— Не читати вголос.

Каель:

— Уже пізно.

Натовп шепотів.

Фраза переходила від людини до людини.

Хтось уже повторював.

Дайте нам ім’я.

Міра зблідла.

— Треба їх відвести.

— Кого?

— Усіх.

— Натовп?

— Так.

Каель озирнувся.

Сотні.

— Легко.

Аліна не дивилася на напис.

Дивилася на людей у воді.

— Вони прийшли самі?

Капітан:

— Так.

— Всі?

— Першого знайшли.

Потім ця жінка прийшла з північного кварталу.

Хлопець — ще через десять хвилин.

— Вони знали один одного?

— Ні.

— Розмовляли?

— Тільки чоловік.

— Що сказав?

— «Воно майже згадало».

Аліна відчула холод.

— Що саме?

— Не сказав.

Добре.

Не питали.

Хоч хтось учився.

Міра зайшла у воду.

Каель схопив.

— Знову?

— Я не торкатимусь коріння.

— А їх?

— Так.

— Ми не знаємо...

— Каелю.

Він відпустив.

— Добре.

— Дякую.

— Я не погодився.

— Але відпустив.

Міра підійшла до жінки.

— Ви мене чуєте?

Кивок.

— Як вас звати?

Аліна різко вдихнула.

Міра сама зупинилася.

— Ні.

Інше.

— Чи пам’ятаєте своє ім’я?

Жінка усміхнулася.

— Так.

— Не кажіть.

Усмішка зникла.

— Чому?

— Просто не кажіть.

— Воно просить.

— Хто?

Жінка показала на опору.

— Вони.

— Хто «вони»?

Тиша.

Жінка не відповіла.

Правильно.

Міра підійшла до чоловіка.

— Ви давно тут?

— Ні.

— Чому прийшли?

— Почув.

— Що?

Він усміхнувся.

— Моє ім’я.

Сайла різко:

— Не повторюй.

Чоловік глянув на неї.

Очі ясні.

Не зачаровані?

Здавалося.

— Воно кликало мене.

— Звідки?

— З-під підлоги.

Каель:

— Якої підлоги?

— Моєї кімнати.

Аліна завмерла.

Те саме.

— Що сказало?

Чоловік мовчав.

Потім:

— Нічого.

— Але ви сказали, що кликало.

— Так.

— Як без слів?

Він подумав.

— Я знав, що якщо прийду, воно поверне мені когось.

Міра:

— Кого?

Чоловік почав плакати.

— Не пам’ятаю.

Сайла записала.

Аліна дивилася на коріння.

ДАЙТЕ НАМ ІМ’Я.

Не «дай».

«Дайте».

Не одна істота?

Або місто говорить множиною?

Або тисячі забутих?

Не будувати.

Вона відійшла.

Хлопець у воді раптом заговорив:

— Я знаю, що дам.

Каель:

— Не смій.

Хлопець повернувся.

— Це моє ім’я.

— Саме.

— Можу робити з ним що хочу.

Каель завмер.

Це було складніше.

Вибір.

Добровільність.

Теса.

Аліна.

Дейр.

Ні.

Не зараз.

— Можеш, — сказав Каель.

Сайла глянула.

— Але?

— Але ти не знаєш, що саме віддаєш.

Хлопець усміхнувся.

— Я знаю.

— Ні.

— Воно поверне мою матір.

Тиша.

Міра:

— Ваша мати померла?

— Ні.

— Тоді?

Хлопець заплакав.

— Не пам’ятаю.

Натовп загув.

Хтось почав говорити:

— У мене теж...

— Я не пам’ятаю сестру...

— У нашому домі зайва кімната...

— У мене два дитячі пальта...

— Мій батько лишав третю тарілку...

Каель зблід.

Ось.

Коріння не просто просило імена.

Воно запропонувало людям те, чого їм бракувало.

Відповідь на порожнечу.

Міра повернулася.

— Відводь людей.

— Зараз.