Розділ 3

Дівчинка плакала посеред площі.

Жовтий комір.

Сіре пальто.

Темне волосся.

Дев’ять років.

Можливо.

Навколо неї стояли сотні людей.

І ніхто не наважувався підійти.

— Тату?

Вона повторила тихіше.

Сайла відчула, як натовп змінився.

Не став спокійнішим.

Навпаки.

Але страх утратив форму.

Щойно тут стояв хлопчик без імені.

Потім чисті сторінки написали:

ЛІЯ ВЕН.

А тепер була дитина.

Звичайна.

Перелякана.

Це було набагато небезпечніше.

Бо звичайну дитину хотілося врятувати.

— Ніхто не рухається, — сказав Каель.

Голос був достатньо гучним.

Варта повторила наказ.

Люди відступили на крок.

Дівчинка озирнулася.

— Де тато?

Міра вже йшла до неї.

Каель схопив за лікоть.

— Ні.

Міра глянула.

— Вона дитина.

— П’ять хвилин тому не була.

— Ми не знаємо, ким була п’ять хвилин тому.

— Саме.

— І?

Каель мовчав.

Міра вирвала руку.

— Якщо хочеш зупинити — наказуй варті.

Він не наказав.

Міра підійшла повільно.

Не простягала рук.

— Ти мене чуєш?

Дівчинка кивнула.

— Як тебе звати?

Аліна різко:

— Міро.

Лікарка зупинилася.

Правильно.

Не питати ім’я, яке місто щойно вибрало.

Міра переформулювала:

— Як ти сама себе називаєш?

Дівчинка дивилася.

Плакала.

— Лія.

На площі хтось перехрестився.

Ім’я вже було сказане.

Нічого не сталося.

Поки.

— Лія, — повторила Міра обережно. — Ти знаєш, де ти?

Дівчинка озирнулася.

— Площа.

— Яка?

— Перед канцелярією.

— Звідки знаєш?

Вона насупилася.

— Бо це канцелярія.

— Ти тут була?

— Так.

— Коли?

Пауза.

— Учора.

Сайла відчула холод.

Одар казав, що не пам’ятає доньки.

Лія зникла — якщо зникла — коли?

Три місяці тому була остання відмітка росту.

А дівчинка каже:

учора.

Міра продовжила:

— Що ти робила вчора?

— Тато вів мене до швачки.

— Навіщо?

Лія торкнулася жовтого коміра.

— Перешити.

Він натирає.

Міра глянула на комір.

— Де твій дім?

— Вулиця Мідників.

Тиша.

Точно.

— Номер?

Дівчинка назвала.

Той самий.

Сайла записувала.

— Хто твій батько?

Лія не вагалася.

— Одар Вен.

Площа загуділа.

Каель підняв руку.

Тихіше.

— Чим займається?

— Годинники.

— У тебе є брати?

— Ні.

— Мама?

Дівчинка завмерла.

Обличчя змінилося.

— Померла.

— Коли?

— Коли мені було три.

— Як її звали?

Лія відкрила рот.

Нічого.

Сльози.

— Я...

Не пам’ятаю.

Міра кивнула.

— Добре.

— Я повинна пам’ятати.

— Не обов’язково зараз.

— Але...

Дівчинка схопила голову.

— Чому я не пам’ятаю маму?

Міра присіла.

Не торкалася.

— Можливо, тому що з тобою щось сталося.

— Що?

— Не знаю.

Лія плакала.

— Мені треба додому.

Каель нахилився до Аліни.

— Ми не можемо вести її просто до нього.

— Знаю.

— Якщо вона...

— Знаю.

— Якщо це те саме, що робило копії...

— Знаю.

Каель видихнув.

— Добре.

— Нічого доброго.

— Я знаю.

Сайла дивилася на дівчинку.

Деталі.

Чим більше Лія говорила, тим легше ставало повірити.

Небезпечно.

— Ти любиш дерев’яного зайця? — запитала вона.

Лія повернулася.

Очі відразу стали широкими.

— Звідки ви знаєте?

Сайла не відповіла.

— У нього немає одного вуха, — сказала дівчинка.

Міра глянула на Сайлу.

Точно.

— Хто його зробив?

— Тато.

— Коли?

— На сьомий день народження.

— Він уже був зламаний?

Лія засміялася крізь сльози.

— Так.

Тато хотів зробити нового.

Я не дозволила.

— Чому?

— Бо так красивіше.

Сайла закрила книгу.

Ті самі слова.

Одар не пам’ятав дитину.

Але пам’ятав цю фразу.

— Це не доказ, — сказав Каель.

Сайла глянула.

— Я знаю.

— Воно могло взяти це з нього.

— Знаю.

— Або з кімнати.

— Знаю.

— Або...

— Каелю.

— Що?

— Замовкни.

Він замовк.

Правильно.

Бо якщо коріння вчилося з реакцій, кожна нова перевірка могла стати уроком.

Лію відвели не в лікарню.

Не у в’язницю.

У порожній будинок навпроти канцелярії.

З двома вартовими.

Мірою.

Сайлою.

Аліна залишилася.

Каель пішов за Одаром.

Не хотів.

Але іншого варіанту не було.

Годинникар прийшов через сорок хвилин.

Біг.

У шкарпетках.

Без плаща.

Волосся розпатлане.

— Де вона?!

Каель схопив за плечі.

— Спочатку...

— ДЕ МОЯ ДОНЬКА?!

Слово.

Донька.

Тепер уже не «імовірно».

Каель відчув.

— Ви пам’ятаєте?

Одар завмер.

Обличчя розгублене.

— Ні.

Пауза.

— Але вона моя.

— Звідки?

— Ви сказали.

Каель стиснув щелепу.

От.

Вони вже змінили його.

Навіть якщо Лія була фальшивою, Одар тепер знав, що має доньку.

Чи це повернення правди?

Чи створення нової?

Ніхто не знав.

— Ви не зайдете самі, — сказав Каель.

— Це моя дитина.

— Можливо.

Одар ударив його.

Не сильно.

Швидше відчай.

Каель не відповів.

— Не кажіть «можливо».

Тиша.

Фраза.

Сайла вже чула.

Одар відступив.

— Вона моя.

Каель кивнув.

— Добре.

Пауза.

— Тоді зайдемо разом.

Лія сиділа на стільці.

Коли двері відкрилися, підняла голову.

Побачила Одара.

І все обличчя змінилося.

— Тату.