Розділ 1

Книга 2«Місто під корінням»

Порожні будинки

Перший будинок був порожній.

Це нікого не здивувало.

Після того, що сталося зі столицею, порожніх будинків вистачало.

Люди все ще поверталися з підвалів, старих тунелів, каналізаційних ходів і місць, про існування яких міська варта раніше навіть не знала.

Одних знаходили під корінням.

Інших — у зачинених кімнатах.

Дехто прокидався просто посеред вулиці й був переконаний, що сів перепочити лише кілька хвилин тому.

Тому будинок на вулиці Мідників не був чимось особливим.

Поки Міра не відкрила шафу.

— Сайло.

Літописиця стояла в коридорі.

— Що?

— Іди сюди.

— Якщо там труп, я залишаю за собою право образитися, що ти не покликала раніше.

— Там не труп.

— Тоді менш цікаво.

Міра навіть не глянула.

— Іди.

Сайла зайшла.

Шафа була великою.

Дубовою.

Добре зробленою.

Одяг висів акуратно.

Чоловічі сорочки.

Жіночі сукні.

Дитячий плащ.

Сайла завмерла.

— У господаря є діти?

— Каже, що ні.

— Дружина?

— Ніколи не був одружений.

Сайла підійшла.

Торкнулася плаща.

Жовта вовна.

На комірі вишито:

ЛІЯ.

— Дитина?

— Схоже.

— Де господар?

— Унизу.

Міра дивилася на плащ.

— Варить нам чай.

Господаря звали Одар Вен.

Шістдесят два роки.

Годинникар.

Він сидів за столом і наливав воду в чотири чашки.

Саме чотири.

Міра помітила.

Сайла теж.

Одар поставив одну перед собою.

Другу — перед Мірою.

Третю — перед Сайлою.

Четверту залишив навпроти.

Порожнє місце.

— Когось чекаєте? — запитала Сайла.

Одар глянув на четверту чашку.

Здивувався.

— Ні.

— Тоді навіщо...

Він забрав її.

— Звичка.

— Яка?

— Не знаю.

Сайла не відповіла.

Тепер це слово нікого не смішило.

Ще кілька тижнів тому вони жартували.

Потім зрозуміли, що «не знаю» дедалі частіше означає не відсутність відповіді.

А відсутність місця, де ця відповідь колись була.

Міра сіла.

— Пане Вене, скільки ви живете тут?

— Тридцять чотири роки.

— Сам?

— Так.

— Увесь час?

— Так.

Відповів одразу.

Без вагань.

— Ніколи не мали сім’ї?

— Ні.

— Братів?

— Молодший помер у дитинстві.

— Сестер?

— Ні.

— Дітей?

Одар усміхнувся.

— Пані лікарко, мені шістдесят два. Якби в мене були діти, думаю, я б помітив.

Міра не усміхнулася.

— Думаю теж.

Сайла поклала на стіл жовтий плащ.

Одар зблід.

Не одразу.

Спершу просто дивився.

Потім рука з чайником затремтіла.

— Де ви це взяли?

— У вашій шафі.

— Ні.

— Так.

— Це не моє.

— Я не сказала, що ваше.

Пауза.

— Чиє?

Одар мовчав.

Сайла повернула комір.

ЛІЯ.

Годинникар прочитав.

Очі наповнилися сльозами.

Він сам не розумів чому.

— Хто така Лія?

Одар відкрив рот.

— Я...

Міра нахилилася.

— Не змушуйте себе.

— Я знаю це ім’я.

— Звідки?

— Не знаю.

Сайла записала.

Одар побачив.

— Що ви пишете?

— Те, що ви сказали.

— Навіщо?

— Щоб завтра ви не сказали, що не говорили.

Він подивився на неї.

Злякано.

— Я можу?

— Так.

— Забути?

Ніхто не відповів.

Бо відповідь і так була в кімнаті.

На другому поверсі знайшли дитячу кімнату.

Одар присягався, що це була комора.

І, можливо, в його пам’яті так і було.

Але там стояло ліжко.

Маленьке.

На стіні — намальовані сині квіти.

На підлозі — дерев’яний заєць без одного вуха.

На столі — шкільні вправи.

Дитячий почерк.

ЛІЯ ВЕН.

Сайла не торкалася аркуша.

Лише дивилася.

— Прізвище його.

Міра стояла біля вікна.

— Так.

— Може племінниця.

— Він не має сестер.

— Донька брата?

— Брат помер у шість років.

Сайла закрила очі.

— Добре.

Погане слово.

Міра глянула.

— Що?

— Нічого.

Просто...

Вона обвела кімнату поглядом.

— Це вже третій такий будинок.

Міра повернулася.

— Другий був не такий.

— У другого чоловіка був портрет дружини.

— І він не пам’ятав її.

— Так.

— А тут ціла кімната.

— Саме.

Сайла підійшла до стіни.

На косяку були подряпини.

Відмітки росту.

6 років.

7.

8.

Потім:

9.

Остання лінія.

Поруч дата.

Три місяці тому.

Сайла зблідла.

— Міро.

— Бачу.

Лія існувала зовсім недавно.

Якщо дата справжня.

Одар піднявся через кілька хвилин.

Зупинився в дверях.

Дивився на кімнату.

— Це неможливо.

Сайла не поправила.

Міра теж.

Вони вже навчилися.

— Ви впізнаєте щось?

— Ні.

— Не поспішайте.

Одар зайшов.

Доторкнувся до дерев’яного зайця.

Пальці завмерли.

— Я зробив.

Сайла:

— Його?

— Так.

— Для кого?

Одар дивився.

— Не знаю.

Сльози котилися.

— Але я пам’ятаю, що вухо зламалося ще до того, як я подарував.

Він засміявся.

Коротко.

— Я дуже розлютився.

Хотів зробити нового.

А вона...

Замовк.

Міра:

— Що?

— Хтось сказав, що так він красивіший.

Сайла відчула холод.

— Хтось.

Одар стиснув іграшку.

— Я не пам’ятаю обличчя.

Не пам’ятаю голосу.

Але...

Він притиснув зайця до грудей.

— Вона була.

Тиша.

Сайла записала: