Розділ 9

Бальна зала королівського палацу сьогодні сяяла, мов коштовність. Сотні свічок горіли у кришталевих люстрах, зі стелі звисали тонкі тканини, спущених легкими драпіруваннями, немов хмари над головами гостей. Колони були оповиті живими квітами, а музикантам виділили один з двох балконів, що нависали прямо над головами гостей.

Слуги в розкішних лівреях рухалися з неймовірною вправністю поміж гостями корони, розносили легкі закуски та напої. Музика вже тихою луною розповсюджувалася простором, готуючись перейти у знайомі мелодії, під які всі знали, як танцювати.

Більшість гостей останнього заходу сезону вже були тут. Яскраві, блискучі, мов дорогоцінне каміння. Дами в оксамиті та атласі, кавалери у жакетах та камзолах. Всі розмовляли голосно, а сміялися ще голосніше.

І дивувала сьогодні корона особливим видовищем — у дальньому кінці зали під плетеною аркою з троянд влаштували виставку чужоземних тварин. Всіх тримали на ланцюгах слуги. Першою я побачила мавпу в золотистому камзолі, яка вклонялася гостям. За нею: двох срібних лисиць, які тихо тявкали під музику і злякано озиралися. Поряд із ними знаходився велетенський рожевий птах з розпущеними крилами, стояв на одній нозі і водив велетенським дзьобом з боку у бік. 

— Мені шкода цих тварин, — пробурмотіла я, проходячи разом з кронпринцом залою. — Висмикнули з домівок, привезли сюди… 

— За ними добре наглядають, — запевнив мене Доріан. — Хоча щось у ваших словах є, Емілі. І як мені тепер на них дивитися накажете?

Я стримано посміхнулася на цей легкий жарт і озирнулася.

— Якщо шукаєте ще звірів, то це все, що батько придбав у Ісафірі для цього свята, — наздогнав мене голос Доріана. — Була в нього ідея, звісно, ще і диких великих котів привезти, та радники його відмовили.

Я ніяк не відреагувала на його останню репліку, відмічаючи знайомі обличчя серед гостей. 

— Королева Содії сьогодні теж буде присутня? — спитала я, не побачивши ані цієї жінки, ані Джеймса. І згадала, що Айла Фрейвіл хотіла зі мною познайомитися особисто.

Зараз мене ця думка вже не лякала, як раніше. Наче щось змінилося.

— Звісно, — я відчула, як змінився тон кронпринца. — Вона запрошена. Здається, батько має бажання підписати угоду про співпрацю з Содією. 

— Непогана пропозиція для Содії, — помітила я. — За всіх обставин.

— Не можу з вами не погодитися, — чемно відгукнувся він.

— Емілі… чи можу я розраховувати на танець? — спитав Доріан, поглянувши на мене зверху вниз, скоса, через плече. Наче не очікував почути позитивну відповідь.

— Але ж ми сьогодні маємо почати віддалятися в очах суспільства, — видихнула я до того, як встигла подумати.

На обличчі кронпринца промайнула тінь. Він примружився і закинув голову.

— Звісно. Вибачте мені. 

Я поклала долоню йому на руку — жест примирення, не більше. Та цього було достатньо, щоб спинити тінь, яка тільки-но впала на його обличчя.

— Один танець, — погодилася я. — Але тільки тому, що сьогодні — прощальна вистава.

Доріан трохи усміхнувся, сухо, без звичної дози насмішку чи блиску в очах.

— Ви дозволяєте мені сьогодні забагато, леді Браер, — мовив він майже пошепки. — Мені це подобається.

І в його словах знову не було нічого, що мене могло роздратувати. Просто факти. Просто прояв емоцій. І я сприйняла їх.

Готова була відповісти у тій самій тональності, але навколо нас зрушив простір. Музика затихла, а двері у залу прочинилися.

— Його величність король Ретільванії! Іландер Емберг!

Голос герольда порушив тишу. Весь двір схилив голови перед своїм монархом.

— Ну от, — промовив Доріан, схилившись поряд зі мною, — вистава почалася.

Я обережно звела погляд на короля, який неспішно йшов залою. Сьогодні його супроводжувала двійка вартових і чоловік у темному вбранні — чи то радник, чи якийсь гість. Його величність роззирався, і я бачила, як його погляд зупиняються та на одній леді, то на іншій. В пам’яті спливли слова Доріана про те, що його батько не цурається зв’язками, де народжуються байстрюки. Бо рідного сина рано чи пізно доведеться замінити.

Руки самі стислися в кулаки. Сьогодні я маю намір назначити день зустрічі кронпринца з ельфом, щоб найжахливішої події ніколи не сталося.

Король зупинився майже посеред зали. Його погляд ковзнув по обличчях, відмічаючи кожного, мов у думках ставив позначки. Потім він заговорив — не голосно, але з такою вагою в інтонаціях, що кожен почув:

— Лорди та леді Ретільванії, я вітаю вас! Сьогоднішній вечір не лише завершення сезону. Це мить, коли навколо нас створюються нові родини, коли наші діти знаходять кохання і складають союзи. Сподіваюся, що сезон весіль цього літа буде таким же цікавим, як і той, який ми сьогодні завершуємо!

М’які оплески пролунали у залі — не надто гучні, але достатньо щирі. Під ці оплески король рушив уперед, крізь ряди гостей, і за кілька кроків зупинився перед нами з Доріаном.

— Мій сину, леді Браер, — його голос став теплішим, ніж на початку, але в очах усе ще лишалася глибока зосередженість. — Як ви, мої діти? Чи не надто вас втомив цей сезон?