Розділ 8

Тиша в кімнаті була надто щільною, ніби натягнута струна. Я стояла біля вікна, притримуючи фіранку, і вдивлялася в темряву саду. Дощ так і не почався, та повітря було важким, наелектризованим. Усе в мені чекало. І вже знало — він прийде.

— Ти виглядаєш втомленою, — пролунав голос за спиною. Спокійний, глибокий, ніби промовлений не вголос, а всередині моєї свідомості.

Я не здригнулася. Лише повільно обернулася. Зейланар стояв, як завжди, мов тінь, мов вивірене продовження тиші, якою він приходив. 

— Сьогодні було свято, — сказала я. — І, здається, я втомилася більше, ніж на попередніх балах разом узятих.

— Людські свята завжди виснажують, — відгукнувся він, зробивши крок ближче. Зупинився на безпечній відстані. Виглядав невимушено. Надто невимушено.

Я мовчала кілька секунд. Спостерігала. За тим, як він тримає руки — вільно. Як стоїть — легко. Як схиляє голову — із співчуттям. Ніщо в ньому не видивлялося небезпеки. Та я все одно прислухалася до кожного руху. До кожної тіні, що ковзала його обличчям.

— Той, кому я хочу допомогти, погодився, — сказала я нарешті.

Зейланар ледь підвів брову. Здається, щиро здивувався, хоча в його рисах не змінилося майже нічого.

— І хто цей нещасний, з якого ти хочеш зняти прокляття, квіточко? — ельф прокрокував до крісла і розслаблено всівся у нього. Закинув ногу на ногу.

Тепер я мала назвати ім’я. Мала закінчити почату справу. Однак варто було лише згадали про кронпринца Ретільванії, як я знову відчула ніжний дотик губ до своїх. Наче знову намагалася його поцілувати.

— Доріан Емберг, — тихо відповіла я, спостерігаючи за поведінкою нічного гостя з-під вій. — Кронпринц Ретільванії.

Зейланар повільно кивнув:

— Не очікував, що саме він опиниться у такому становищі. Та перед прокляттями всі рівні… Виходить, це його мати — королева — не дотрималася якоїсь магічної обіцянки?

Тепер я кивнула:

— Подробиць не знаю. Може Доріан сам тобі скаже.

— Спробувати можна, — Зейланар посунувся уперед, поставив лікті на коліна. — Коли ти хочеш, щоб я зустрівся з принцом, квіточко?

— А коли тобі буде зручно? — я примружилася. — Може треба у якомусь особливому місці це зробити, або в особливий день?

— Я не зніму те прокляття одразу ж, — знизав плечима ельф. — Спочатку треба розібратися у його суті. Тому… не має різниці. Просто поклич мене, коли він буде готовий і все. Я не людина, щоб чіплятися за час чи дні. Для мене все це не має ваги.

Зейланар підійшов ближче. Зупинився просто навпроти мене, на відстані витягнутої руки. Його погляд був м’який.

— Але знаєш, що має вагу? — прошепотів він. — Те, що ти вирішила комусь допомогти. Знову. Ти надто добра, Емілі, — в його голосі не було осуду. Тільки… легкий сум. І щось іще. — І це не комплімент. 

Я підвела на нього погляд. 

— Я обіцяла Доріану, що знайду спосіб його врятувати, — сказала я. — Це не доброта. Це… борг.

— Борг? Перед ким? — нахилив він голову. — Перед ним? Перед собою?

Я не відповіла.

— Я допоможу, — додав він м’яко, і його голос став майже оксамитовим. — Бо обіцяв бути другом. А друзі… допомагають. Навіть тоді, коли стає небезпечно.

Питання зірвалося з язика раніше, ніж я встигла подумати:

— Чому? Чому ти обрав відкритися мені? Невже більше немає таких чарівників, які чують мову звірів?

Зейланар дивився на мене довго. Дуже довго.

— Колись, я тобі все розповім, — прошепотів. — А може й ні.

Він відступив на крок, і світ ніби розширився. 

— Поклич, коли він буде готовий, — сказав він. — І, Емілі… будь обережною. Добро, що йде у темряву без меча, рідко повертається тим, чим було.

Він зник без звуку, розчинився у повітрі, наче його тут і не було.

***

Наступні кілька днів неслися зі швидкістю коня, що перейшов на галоп.

Перший з них я витратила на приготування фарби по тому списку, що передав мені Гідеон перед своїм… від’їздом. Я зачинилася у кімнаті, заборонила собі думати про будь-що, окрім формул та заклинань, які надавав мені щоденник Хісарії. Вийшла тільки раз, щоб пообідати. І застала сестру, яка кудись збиралася. 

— Піду до кравчині, — сказала вона, помітивши мене на сходах. — У Матільди нові стрічки з’явилися, хочу подивитися.

— Вона наче не працює сьогодні, ні? — здивувалася я.

— Чула, що сама Матільда поїхала, — швидко відповіла сестра, навіть не озираючись, — але ж в неї є помічники.

На другий день до маєтку прибув чоловік з портового містечка, вицвілий плащ, зношені черевики, але погляд — прямий, трохи хитрий. Ми розмовляли у бібліотеці довго, довго пили чай, кожне слово могло зважитися на вагах. Я домовлялася про дещо дуже небезпечне, ризиковане, та все ж прибуткове. Угода потребувала тонкості: розписки, охоронні листи, обіцянки. Все для того, щоб фарбу, яку я виготовляю, продавали під виглядом поставок з інших земель.