Розділ 7

Міський парк огорнула вечірня імла — ніжна, ледь волога, вона спадала з неба, наче шовкова вуаль, що розтікалася між кронами високих дерев. Повітря наповнювали розмиті голоси гостей, срібний сміх і м’яка мелодія, яку неквапливо виводили струнні інструменти. Музиканти сиділи на невеликому дерев’яному помості біля самої річки, граючи в затінку, під пильним оком слуг і кількох вартових.

Це був передостанній прийом сезону — офіційно відкритий для всіх охочих. Насправді ж — відкритий лише настільки, наскільки цього хотіли організатори. Прості містяни стояли осторонь, зібравшись на вільних галявинах і доріжках, що не входили за межі невидимої лінії, яку охороняли міські вартові. Вони стежили за кожним рухом, їхні руки міцно тримали руків’я мечів, погляди ковзали по обличчях, що наважувались підійти ближче. А от за їхніми спинами вирувало справжнє свято.

На березі річки, поміж деревами, накрили довгі столи, заставлені сріблом, фруктами, винами й вишуканими наїдками. Аристократи повільно гуляли парком, наче прогулювалися власними маєтками. Вони сміялися, віталися, обмінювалися компліментами та таємними поглядами, не звертаючи уваги на те, що замість кам’яних стін навколо них лиш небо і зелень.

Я прибула ненадовго. Тепер я мала вибір — могла сама вирішувати, куди йти, з ким говорити й де з’являтись. І цього вечора я стояла під старим грабом, на межі тіні та світла, спостерігаючи.

І бачила обидві сторони цього дійства: внутрішній — вишуканий, наповнений лордами, що залицялися до леді, і зовнішній — де містяни, втомлені буднями, з подивом і водночас байдужістю поглядали на свято, задовольняючись закусками, які розносили слуги.

Двоє юнаків неподалік від мене сперечалися про нову постановку в міському театрі, кидаючи репліки з удаваною легкістю. Біля фонтану, під веселий дзюркіт води, якась леді сміялася — її сміх був надто гучний, надто театральний. Саме в цей момент хтось робив комусь пропозицію, і натовп обернувся туди, захоплено спостерігаючи. 

Я ж дивилася в інший бік — у світлі сотень масляних ліхтариків, розвішаних серед гілля, я побачила Джеймса. Він стояв осторонь, як завжди. Високий, з прямою поставою. Його погляд, спокійний і трохи відсторонений, теж був прикований до подій на центральній галявині. 

Поруч із ним стояла вона — його мати. Айла Фрейвіл, королева Содії. Вона прибула не сама — позаду неї стояли двоє охоронців у темних шатах із щільної тканини, вишитих золотими нитками. 

Королева стояла спокійно, мов гість, що дивиться на чужу виставу. Та в кожному її русі, у кожному повороті голови читалась впевненість господаря. 

— І все ж таки ви сьогодні тут, — тихо мовив знайомий голос збоку.

Я обернулася. Доріан з’явився поруч. Темний костюм елегантно підкреслював його постать, у волоссі золотавим вогнем відблискувало світло ліхтарів. 

— Так, плани змінилися, — промовила я, ледь усміхаючись. — Хоч я й не мала наміру приходити.

Його погляд ковзнув у бік — до тієї частини галявини, де під деревами стояла королева Айла. Джеймс знаходився поряд, але не настільки, щоб хтось подумав, наче вони добре знайомі.  

— Ви ігноруєте заручини лорда Шентера, Емілі, — зауважив Доріан. — Це помітно.

— Гадаєте, я багато пропускаю? — м’яко відповіла я.

— Не надто, та все ж… Бажаєте, щоб я відволік увагу особливої гості корони на себе?

Спершу я не одразу зрозуміла, що мова про королеву Содії. Лише коли він насмішкувато скинув брову, все стало на свої місця.

— Такі пропозиції можуть і образити леді, — пирхнула я, і в моєму голосі з’явилося ледь помітні веселі нотки. Та усмішка згасла, коли я зустріла його погляд — уважний, прискіпливий. 

Я зітхнула і вже серйозніше додала:

— Я тут не задля того, щоб поговорити з ним чи з нею. Я тут через вас, Доріане.

Його обличчя лишалося незворушним, але очі говорили інше. Він дивився мовчки, і я бачила, як у ньому бореться спокійна маска і щось справжнє, живе, те, що він ретельно ховає від решти світу.

— Я ж можу і неправильно зрозуміти ваші слова, Емілі, — озвався він нарешті з тією самою хитрою, ледь хижою усмішкою. — Сприйняти їх за натяк. Ризикований, але приємний.

— Можливо, в минулому ви б так і зробили, — сказала я, злегка примружившись. — Але зараз, мені здається, ви розумієте мене краще. Чи все ж ні?

Доріан зітхнув — коротко, з якоюсь грайливою втомою, ніби я щойно наступила йому на хвіст. Скинув брову.

— Ви щось хотіли обговорити? — запитав він, знову ставши серйозним.

— Так, — я озирнулася, впевнившись, що нас ніхто не слухає. — Ми можемо усамітнитися?

— Ні, ну ви точно знущаєтесь, — закотив очі кронпринц. — Ваші натяки стають все більш чіткими, моя наречена.

Я втомлено нахилила голову, вкладаючи у погляд все те, що було в мене на думці.

— Добре-добре, — здався він і озирнувся, теж перевіряючи близкість можливих свідків. — Ведіть, леді, якщо вже ви така рішуча сьогодні.

Я кивнула і зробила крок углиб парку, туди, де тіні ставали щільнішими, а розмови гостей ледь долинали крізь густе листя. І він пішов за мною.