Розділ 6

Стан Доріана не йшов у мене з голови. Його зігнута постать, піт на чолі, зціплені пальці, як у бійця, що бореться не з ворогом — з самим собою… Ці образи пульсували в моїй свідомості з наполегливістю дзвону. Я знову і знову прокручувала в пам’яті те, що сталося напередодні в королівському саду, наче намагаючись знайти деталь, яку тоді не помітила — знак, попередження, хоч щось, що б могло підказати, як йому допомогти.

Я намагалася відволіктися — поринула в справи дому. Фінанси, рахунки, документи з королівського банку — усе це тепер здавалося таким мілким і буденним на тлі того, що я побачила вчора. Представник банку, що завітав після угоди з лордом де Лое, був ввічливий. Може трохи нав’язливий, та я чемно вела бесіду, ховаючи тривогу за завченим тоном і холодною посмішкою. Інші проблеми, які ще кілька днів тому здавалися мені пріоритетними, тепер зсунулися кудись на далекий, тьмяний план.

Лише коли справи було остаточно завершено, а тиша дому поглинула гомін візитерів, я поспішила до себе. В коридорі перетнулася з Джозі, яка, на мій подив, виглядала надзвичайно зосереджено. Вона попросила дозволу піти до міста — у неї були якісь особисті справи. Я кивнула, не вникаючи. Мої думки вже були в іншому місці.

Нарешті я опинилася за зачиненими дверима своєї кімнати, в безпечному коконі тиші, де могла дихати вільніше. Дістала щоденник прабабусі й поклала його на коліна.

— Як зняти прокляття, Хісаріє? — прошепотіла я. — Прокляття, накладене за порушення клятви?

Кілька довгих митей нічого не відбувалося. Сторінки лежали мляво, байдужо, ніби не чули мого запиту. Я вже хотіла повторити, але щоденник ожив. Перша сторінка ледь здригнулася, потім інша — перегорталися одна за одною, поки нарешті не зупинилися. Письмо проступило повільно, мов чорнило тяглося з самого коріння дерева, з його глибинної пам’яті. Я нахилилася й почала читати.

«Прокляття — це складна магія, мій любий нащадку. Не кожен маг володіє знанням, щоб накласти справжнє прокляття. Не кожен артефакт має силу його утримати. Якщо ти зіткнувся з прокляттям — шукай його суть, не форму. Шукай першоджерело. Шукай мить, коли слово стало кайданами.

Твоя кров, твоя магія — здатна відгукуватися на зв’язки. Вона зчитує сліди, навіть давні. Я лишу тобі кілька заклинань, які допоможуть торкнутися цієї нитки. Але пам’ятай: зняти прокляття — не те саме, що розбити чари. Це важка, болюча праця. Прокляття завжди має ціну. І завжди має індивідуальне обличчя.

Не існує універсального ключа. Ти повинна зрозуміти, за що воно. І кому належить біль».

Я затамувала подих, не зводячи очей зі сторінки. Мені здавалося, що слова пульсують. Що я відчуваю не тільки свій страх, а ще й чиюсь надію, тривогу — прабабусі, чи, може, навіть самої магії.

Доріан казав, що його прокляття — це кара за обіцянку, яку дала його мати. А отже, його доля пов’язана з жіночим словом, з кров’ю, з обітницею, що не була виконана. І, можливо, з материнською любов’ю, яка стала пасткою.

Я приклала долоню до сторінки, що ще злегка тремтіла, і прошепотіла:

— Дякую, Хісаріє.

Щоденник не відповів. І не мав — це було не питання, не виклик і не прохання. Лише вдячність, від якої щеміло в грудях. 

У цю мить я знала напевно: я поїду на передостанній бал сезону. Я поїду — не заради танців і не заради світських обов’язків. А заради розмови. З Доріаном.

Бо тепер я знала, як маю вчинити.

Стук у двері прозвучав так різко, що я здригнулася. Серце рвучко стиснулося, наче від несподіваного грому. Миттєво, на інстинкті, я рвучко висунула шухляду й сховала щоденник. Моя рука затрималася на клямці ще на мить, поки розум наздоганяв тіло. Навіщо я ховаюсь? Я більше не дівчинка. Я господиня цього дому. А прабабусин щоденник — моя спадщина, а не таємниця, яку треба приховувати навіть від власних людей.

— Так? Заходьте, — мовила я вже твердо, випроставшись, випускаючи з грудей залишки неспокою.

Двері обережно прочинилися, й у світлі, що падало з вікна, з’явилася одна зі служниць.

— Леді Емілі, до вас гість. Запросити?

— Я ні на кого сьогодні більше не чекаю, — відповіла я, вирівнюючи спину. — Він назвався?

— Так, пані. Крістіан Шерве.

На кілька секунд світ, здавалося, застиг. Усе навколо — кімната, повітря, сама тиша — перетворилося на дзвінку порожнечу. Я відчула, як ніби хтось натиснув мені на груди — не сильно, але наполегливо, змушуючи серце прискорити хід. Моє дихання стало неглибоким, мовби мені бракувало повітря, щоб усе це вмістити в себе.

Джеймс… Чому саме зараз?

Його ім’я, мов шепіт з минулого, пройшлося шкірою, залишивши слід із тепла й холоду водночас. Частина мене хотіла втекти — змусити служницю сказати, що я відсутня або нездужаю. Але інша… та, що мала у серці забагато запитань… вона вже встигла зібратись.

— Запросіть, — видихнула я, намагаючись, щоб голос не зрадив моїх переживань. — Я зараз спущусь.

Коли двері зачинилися, я ще кілька миттєвостей сиділа нерухомо. Потім повільно встала, підійшла до дзеркала й зупинилась перед власним відображенням. У якому була не просто Емілі Браер — у ньому виднілася молода жінка, яку рвали навпіл страх, рішучість і щось невимовно болюче.