Розділ 4

Мармурові сходи королівського палацу здавалися вищими та більш монументними, ніж зазвичай. Можливо, справа була у моєму настрої — застиглому, як повітря перед грозою. А може я просто ніколи не дивилася під ноги, коли бувала тут на заходах, які влаштовувала корона.

Хай там як, сьогодні я приїхала сюди не за веселощами. Виявляється, і так буває.

— Емілі, — знайомий голос змусив мене зупинитися на півдорозі до холу, куди мене щойно скерував один із королівських слуг.

Я озирнулася й зустріла погляд кронпринца, який відповів на мій лист.  Так само як і король Есенцій.

Доріан стояв біля високих дверей, спершись на колону.

— Радий вас бачити, — він відштовхнувся плечем і у два кроки скоротив між нами відстань. — Ви маєте гарний вигляд.

— Дякую, ваша високосте, — відповіла я, не відводячи погляду. — Мені вже краще. Життя триває, незважаючи ні на що.

— Мене трохи тішить ваша відповідь, — його рука майже торкнулася моєї, та зупинилася в останню мить. — Якщо я ще якось зможу допомогти…

— Звісно, ваша високосте. Я звернуся до вас, — кивнула я, хоч і знала: не звернуся. Він не мій справжній наречений. І зовсім скоро ми будемо змушені оголосити про розрив. Інакше запитань не уникнути. — Я вдячна вам за кожен той раз, коли ви підставили мені плече.

— Король Есенцій уже прибув, — його голос став стриманим, діловим. — Розмова буде приватною. Я виступатиму посередником, щоб підтвердити домовленість. Як представник корони.

— Ви? — я звела брови. — Зазвичай цим займаються лорди з палати, чи не так?

— Це була моя ініціатива, — відповів він спокійно. — Не хотів, щоб ви залишилися сам-на-сам у незвичній обстановці. Барон де Лое — непроста людина, — на мить у його голосі прорізалася тінь неприхованої неприязні. — Я хочу, щоб ваш задум здійснився без зайвих ускладнень.

Він говорив тихіше, обережніше, добираючи слова так, ніби за кожним із них стояло більше, ніж дозволялося казати принцу.

— Барон може розцінити вашу присутність як тиск, — зауважила я. — До того ж, ви — мій наречений, Доріане. Це конфлікт інтересів.

— Лише трохи, — він дозволив собі ледь помітну, майже зухвалу посмішку. — То що, ви готові?

Я кивнула і випросталася. Попереду — одна з найважливіших і найскладніших розмов у моєму житті. Я маю вийти з неї переможцем. І маю зробити це так, щоб король Есенцій навіть не помітив.

Вітальня, до якої мене супроводив Доріан, не була схожа на залу для офіційних аудієнцій. Це приміщення радше нагадувало простору бібліотеку — зі світлими дерев’яними панелями на стінах, шафами, чиї полиці прогиналися під вагою книг, і синіми шторами на вузьких вікнах. У центрі стояв круглий стіл зі світлого дерева, за яким на мене вже чекали.

Барон де Лое підвівся при моєму вході, хоча й не одразу. Його постать здавалася непропорційною: невисокий, з короткими руками, гладкий настільки, що живіт ледь не торкався столу. Обвислі щоки тремтіли, коли він рухався, а маленькі оченята, над якими нависли кущуваті брови, спостерігали за мною з оцінкою, змішаною з недовірою. Однак, попри зовнішню непривабливість, у його поставі вгадувалася холодна впевненість людини, яка знала ціну свого титулу.

— Леді Емілі, — вимовив він голосом, що звучав одночасно глухо й надміру солодко. — Був приємно здивований вашим листом та вашою пропозицією. Ви вразили мене, маю визнати. Мало хто одразу визнає помилки свого роду і буде кортіти їх виправити.

Я відповіла на це посмішкою і коротким:

— Дякую, лорде де Лое. Мене теж тішить те, що ви прийняли моє запрошення на цю розмову.

— Прошу, — барон жестом вказав на крісло навпроти. — Сідайте, леді Браер. Мені цікаво вислухати вас.

Я повільно пройшла до столу, так само повільно опустилася в крісло, відчуваючи, як погляд барона ковзає мною зверху донизу. Доріан тим часом зайняв місце так, щоб бачити і мене, і барона. Він мовчав, не виказував своєї присутності, допоки у цьому не знайшлося потреби. 

Король Есенцій розклав перед собою кілька пергаментів і розгорнув одну з папок. Він діяв повільно, з навмисною педантичністю, неначе демонстрував, що саме він — господар цієї розмови.

— Отже, — заговорив він знову, — ви бажаєте обговорити борг, який залишається за родом Браер. У своєму листі ви повідомили мені, що маєте якісь пропозиції, леді Емілі. Якщо дозволите, я б хотів почути їх.

Його губи розтяглися в подобу посмішки, та очі залишалися холодними. Він чекав.

Я зібралася з думками й повільно вдихнула.

— Звісно, лорде де Лое, — посмішка прикипіла до мого обличчя з першими словами. — Я маю ще раз подякувати вам за цю можливість. І хочу висловити своє захоплення тим, як ви ведете справи. У своєму листі ви звинуватили мене…  це так. Я ступила на територію ваших товарів не так давно. І мені шкода, що так сталося, повірте. Сподіваюся, що це не знищить ті стосунки, які наші родини будували багато років.

— Я не тримаю на вас зла, леді Емілі, — барон де Лое хитнув масивною лисою головою. — До того ж я чудово розумію: ви з вашим братом — нехай боги піклуються про його душу — лише перепродали фарбу, придбану у Фіренії. У нас такої не виготовляють, отже, я впевнений, подібне більше не повториться. Чи не так?