Розділ 3

У кімнаті стояла тиша. Напружена, в'язка.

Фабіан зручно вмостився в кріслі, закинув ногу на ногу й, сьорбнувши чай із порцелянової чашки, обвів поглядом вітальню. Волосся щільно прилягало до черепа, зачесане назад якимись масляними засобами, а камзол — яскравий, мов цирковий — виглядав так, ніби шився не на дорослого чоловіка.

— М-м-м... — промимрив він, затягуючи ковток і піднімаючи брови. — Непоганий чай. Трохи м'яти й ще щось... гвоздика, може?

Я мовчала. Сиділа рівно, спина напружена, руки зчеплені на колінах. Поруч на дивані вмостилася Джозі. В її очах і досі читалося здивування — слуги зранку покликали її спуститися, не пояснивши чому. Тепер вона лише мовчки спостерігала за нашим родичем, який з’явився на порозі настільки неочікувано й так нахабно влаштувався у вітальні, мов пробув у подорожі кілька днів, а не повернувся після десятиліття забуття.

Фабіан нахилив голову вбік і, не звертаючи жодної уваги на атмосферу, запитав, мов між іншим:

— А що там Гідеон? І Ребека?.. Вона ж мала вже вирости. Вони де?

Я видихнула й сказала рівно, без емоцій:

— Гідеон зник. Його корабель потопили пірати. А Ребека отруїла нашого батька і втекла.

Фабіан кліпнув. Потім знову сьорбнув чаю.

— О.

Він примружився, роздивляючись один із портретів на стіні.

— Ну... що ж... це все змінює, — пробурмотів невпевнено. — Можливо... слід було мені з’явитися раніше.

— Можливо, — холодно підтвердила я й рвучко підвелася. Ця комедія ставала нестерпною. — Стільки років мовчання. Жодного листа. Ви навіть на похорон власної сестри не приїхали.

— Ваша матінка, — Фабіан скривився, — була жінкою з твердим характером. Не надто прихильно ставилася до моїх... мандрів. Я подумав, краще дати їй час охолонути. А там якось… затягнулося. А тепер ось я — тут. Рідня, як не крути.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки тут усе затягнулося, — мовила я. — І чесно, у мене немає ні часу, ні бажання вам усе пояснювати. Рада, що ви живі й здорові. Сподіваюся, ваш екіпаж ще не поїхав. Допивайте чай і повертайтеся туди, де провели останні десять — чи, може, й п’ятнадцять — років.

Фабіан поставив чашку на стіл і підвів брови.

— Ну... я розумію, що вам зараз непросто. Але знаєш, Емілі… я тут. Я приїхав. І більше не залишу свою родину. Тому ні, я нікуди не збираюся.

Він усміхнувся, як герой, що щойно повернувся з війни.

— Невже ви й справді сподіваєтеся посісти місце голови? — пирхнула я. — Наш рід і так ледь тримається. Не варто добивати його остаточно, дядечку.

— Я не хочу його добивати, — заперечив він. — Я хочу його врятувати. Дому потрібен голова, і я тут. Може, я нічого й не тямлю в тій справі, якою займалася моя сестра з чоловіком… та вона ж отримала все це від наших батьків. Тож я маю право бодай на частку. На частку того, що мені належить!

— Он воно що, — я звузила очі. — Вам потрібні гроші, дядечку.

Я зробила крок уперед, відчуваючи, як кров стигне в жилах.

— Скільки ви хочете, щоб знову зникнути з нашого життя?

— Це образливо, Емілі, — Фабіан стиснув губи. — Я повернувся не за цим. Я…

— Ви нічого не знаєте про нас! — зірвалася я, підвищивши голос. — Про цей дім! Про те, чим займався наш рід! Ви говорите, ніби просто заблукали на кілька років, а насправді ви втекли. Як боягуз! І тепер думаєте, що маєте право?

— Я маю більше прав, ніж ти думаєш! — Фабіан теж підвищив голос, схопившись з крісла. — Це моя кров, це мій дім не менше, ніж твій!

— Не смійте порівнювати нас! Ви не ховали матір! Ви не чули ридання сестер по ночах! Ви не…

— Досить! — вигукнула Джозі, схопившись з місця.

Ми обидва замовкли, повернулися до дівчини, яка важко дихала і стискала кулаки. 

— Досить, — повторила Джозі вже тихіше. — Ви поводитеся як ображені дітлахи! Схаменіться!

Вона обвела нас поглядом — дорослим, рішучим, глибшим, ніж зазвичай буває в юних дівчат.

— Я буду в кімнаті, — кинула вона. — Не хочу бути свідком того, як наша родина остаточно розвалюється.

Вона і справді пішла, залишивши нас с дядьком Фабіаном у вітальні.

Фабіан опустив плечі. Його постать раптом здалася меншою, зморщеною під вагою слів, які пролетіли між нами. Він не зводив очей з дверей, крізь які зникла Джозі.

— Вона має рацію, — нарешті пробурмотів він. — І ти маєш. Я не мав права приходити ось так... ніби нічого не сталося.

Я мовчала. У грудях пульсувала лють, змішана з втомою. Хотілося кричати. Хотілося забути все. Хотілося, щоб хоч хтось повернувся не заради чогось, а просто... повернувся.

— Я не шукаю багатства, Емілі, — додав він, уже тихо. — Мені просто немає куди більше йти. І… можливо, я все життя намагався не бути схожим на нашого з Ірмою батька, а в результаті став ще гіршим.

— Не знаю, що зробив дідусь, — відповіла я, майже шепочучи. — Але у вас є можливість стати кращим за нього. Можливо не у справі родини, так хоча б з боку людяності. Та якщо ви справді хочете бути частиною цієї родини, доведіть це. Ділом. Не словами.