Розділ 2

Ельф, який з’явився вночі на моєму порозі, сидів у вітальні на першому поверсі й тримав у руках чашку з чаєм. Я мовчки спостерігала за його рухами, що здавалися мені більш граційними та спритними, ніж у людей. А він робив ковток за ковтком і поглядав на мене поверх чашки. Теж мовчав.

Тиша затягувалась. Мене дивно не дратувала ця мовчанка, але водночас — щось у мені напружувалось. Нарешті я не витримала.

— Хто ти такий?

Джозі вже спала, слуги теж пішли до своїх кімнат або повернулися у свої будинки. Тому я могла не боятися, що хтось побачить дивного нічного гостя. Та зараз… зараз я майже нічого не відчувала.

— Ельф, — спокійно відповів він, дотримуючись нашої угоди. — Зейланар. Той, хто бажає стати тобі другом.

— Але чому? — я хитнула головою, не розуміючи його мотивів.

— Бо тобі потрібен друг, — знизав він плечима. Його голос був такий рівний, що я не могла зрозуміти — він глузує чи справді вважає це достатнім поясненням.

От я наче і отримала відповідь на своє запитання. А наче і нічого нового не дізналася.

— Ти спостерігав за мною, — промовила я, коли він торкнувся тістечка, що я принесла разом з чаєм із кухні. Він крутив його в довгих пальцях і розглядав з цікавістю. — Чому?

— Тому, що ти почула мову тварин, — ельф нарешті наважився і відкусив шматочок частування. — А це дуже рідкісний дар, Емілі. Ти зацікавила мене цим.

— Звідки ти дізнався, що я щось таке почула? — продовжувала я допит, не зводячи погляду з істоти, яка минулого разу просто розчинилася в повітрі.

— Бо я теж їх чую.

Його очі — зелені, мов шелест лісу — не відводилися від моїх. У цьому погляді не було зверхності, тільки терпляче очікування. Мовляв, він розуміє, що це складно прийняти. Що мені потрібно ще кілька кроків, аби довіритись.

— І ти подумав, що це робить нас… схожими? — обережно припустила я.

— Ми вже схожі, — він поставив чашку. — Просто ти цього ще не бачиш.

— Я не ельф, — різко відповіла я.

— Ні. Але щось схоже у нас все ж є. Тобі важко знайти того, хто зможе тебе зрозуміти. Ти інша і тому відчуваєш цю самотність. А ще в тебе так багато запитань, на які інші не в змозі дати відповідь.

— А ти в змозі? — скинула я брову.

— Можливо, — Зейланар відкусив ще шматочок від тістечка, прожував. — Які в тебе питання є до мене, квіточко? Я спробую не порушити нашої умови.

Я на мить замислилася, намагаючись знайти питання, яке зараз важило більше за інші. В голову лізли якісь дурощі. І я здалася, поставила те питання, яке просто з'являлось у голові частіше.

— Чому ти існуєш? — видихнула я. — Я маю на увазі… ельфи ж… зникли… Ні?

Зейланар м’яко посміхнувся і хитнув головою:

— На щастя, ти помиляєшся. Як помилялися й ті люди, які вважали, що винищили всіх ельфів тисячу років тому. Ми вижили. Нас мало, ми ховаємося. Але ми досі існуємо.

— Не надто схоже на те, що ти ховаєшся, — зачепилася я за його слова. — Ти дуже настирливо намагався потрапити мені на очі.

— Так, — він кивнув. — Бо, як я вже казав, ти мене зацікавила. І я можу допомогти тобі з тією магією, з якою не допоможе більшість людей. Я можу навчити тебе спілкуватися з тваринами, відчувати рослини… Чи ти вже це вмієш? Відчуваєш, як по їхнім паросткам протікає життя, адже так?

Я не відповіла одразу. У грудях щось защеміло — дивне відчуття, ніби він сказав уголос те, чого я сама боялася визнати. Немов назвав те, що я берегла як таємницю навіть від себе самої.

— А що натомість? — скинувши підборіддя, спитала я.

— Хочеш почути ціну за допомогу? — Зейланар здивовано звів брови і нахилив голову вбік.

— Я походжу з родини купців, — твердо промовила у відповідь, склавши руки на грудях. — І мені добре відомо, що все має свою ціну. За все доводиться платити. Тому я б хотіла знати наперед, чого ти захочеш за свою допомогу?

Нічний гість розвів руками:

— Навіть не знаю, що ти можеш запропонувати мені за допомогу, Емілі. Не певен, що мені потрібно щось натомість. Може… твоя дружба?

Це слово знову. Дружба. Воно звучало вже занадто часто. І водночас… майже по-справжньому. Але саме це й викликало дивне відчуття — надто м’яке, надто неправильне, надто ризиковане.

— Я добре знаю історію. Ельфи ніколи не захочуть стати друзями людям… Не після того, що твоєму народу зробив мій.

— Є місця, де ельфи та люди існують пліч-о-пліч, — хитнув головою чоловік. — Після війни, після болю. Вони навчилися існувати один поряд з одним. Я родом з такого місця — де люди та ельфи знають один про одного і влаштували своє життя так, щоб допомагати один одному. Бо хто, як не ті, хто пройшли крізь війну, знають справжню ціну миру?

Його слова пролунали для мене дико. Неправильно. Як якась вигадка. Світ, у якому ельфи і люди допомагають одне одному? У казках, можливо. Але не тут. Не тепер.

Хоча про що я?! У моїй вітальні сидить справжній ельф. І він п’є чай з моєї чашки. Це вже сама по собі дикість.