Розділ 22. Епілог

Рік потому
Стефа

Прокидаюся не від будильника і навіть не одразу розумію, де я і котра година. Просто розплющую очі й упираюся поглядом у його плече. Тепле. Живе. Непристойно знайоме.

Кілька секунд лежу нерухомо. Наче якщо поворухнуся — все розсиплеться, як сон після будильника. Обережно видихаю… і все ж трохи зсуваюся ближче, торкаючись щокою його плеча. Він одразу реагує. Не відкриваючи очей, просто тягне мене до себе — ліниво, але впевнено, накриваючи рукою.

— Якщо ти зараз думаєш, що це сон… — хрипко бурмоче Назар, — то ні. І я тебе розчарую: тобі не пощастило. Я тут. І нікуди не збираюся.

Фиркаю, утикаючись носом йому в шию.

— Зіпсував момент.

— Я старався, — бурмоче він і сильніше притискає мене до себе.

— Нам узагалі треба вставати? — питаю, не рухаючись.

— Категорично ні, — одразу відповідає він. — Сьогодні «залишаємося в ліжку і нічого не робимо».

— Це нова новорічна традиція?

— Це моя особиста ініціатива. Дуже наполягаю.

Я піднімаю голову, дивлюся на нього:

— А кава сама себе не вип’є.

— Давай ти вип’єш її пізніше, — він відкриває одне око.

— Ну ти й ледачий, — закочую очі, піддражнюючи його.

— Я стратегічно економлю енергію, — серйозно відповідає він.

Я вже відкриваю рот, щоб щось відповісти, але не встигаю. Він трохи підтягується ближче, ковзає рукою по моїй спині — повільно, ніби знає, що робить, — і нахиляється до мене. Його губи торкаються моїх так обережно, що я на секунду завмираю. У мене пробігають мурашки… ті самі, від яких хочеться ще ближче, ще тісніше, ніби цього все одно недостатньо.

Я відповідаю автоматично, навіть не думаючи. Просто тому, що це він. Його рука на моїй спині трохи сильніше притискає мене до себе. Я зовсім забуваю, що збиралася сказати…

Він неохоче відривається першим. Ледь торкається моєї нижньої губи наостанок і відсторонюється на кілька сантиметрів, усе ще дивлячись на мене напівсонно.

— Ну все, — тихо каже. — Тепер ти точно не втечеш.

— Це шантаж?

— Це мотивація.

Усміхаюся, зручніше влаштовуючись в його обіймах.

І, чесно кажучи, вставати вже якось… не дуже хочеться.

Проте за пів годинки я таки підводжуся, намацую його футболку й натягую на себе. Вона на мені виглядає як окремий житловий комплекс із перспективою розширення.

На кухні я машинально ставлю чайник і дістаю дві чашки — свою й Назара. Кава для мене, чай для нього. Якось так воно вже склалося… без домовленостей.

Поки вода закипає, я стою босоніж на холодній підлозі, спершись стегном об стільницю, і дивлюся навколо… Його светр недбало перекинутий через спинку стільця. Мій шарф, як людина без прописки, знову опинився на підлозі. Піднімаю шарф, автоматично струшуючи його… і на секунду завмираю, ловлячи це приємне відчуття дому…

Чайник клацає.

Я заливаю чай Назару, собі — каву, обережно беру обидві чашки, балансуючи ними, ніби це якийсь ранковий квест.

За спиною тихо скрипить підлога.

— Ну що, — кажу, не обертаючись, — цей рік ми пережили без корпоративного «ми одна дружня команда» під Last Christmas.

— Це правда, — лунає його голос, ще трохи сонний, але вже з усмішкою.

Обертаюся. Він стоїть у проході, притулившись плечем до дверної рами, розпатланий, у тих самих домашніх штанях, які, здається, пережили більше, ніж ми разом за цей рік.

— Зате наш маленький проєкт із вогників і коду, — додає він, відштовхуючись від рами й повільно підходячи, — уже другу зиму тримається.

— І навіть не вибухнув, — піднімаю брову.

— Ще не вечір.

Він зупиняється зовсім поруч. Я простягаю йому чашку з чаєм, але він замість того, щоб одразу взяти, спершу торкається моїх пальців. Тепло миттєво проходить по шкірі. Він забирає чашку, робить ковток і киває.

— О, це любов, — задоволено каже.

— Це пакетик із магазину, не перебільшуй.

— Не применшуй моїх почуттів до чаю, — посміхається, а потім додає, буркнувши: — Вчора ми знову забули купити нормальний чай, дай мені хоча б уявити, що я п’ю щось добре.

Я тихо сміюся, піднімаючи свою каву.

— Ти п’єш чай, як дід.

— Стабільність — це привабливо.

— Це нудно, — дражнюся.

— Це безпечно, — парирує він і нахиляється трохи ближче. — А ти просто любиш ризик із додатком кофеїну.

— Можливо, — роблю ковток.

Він дивиться на мене кілька секунд, ніби хоче щось ще сказати, але замість слів просто робить крок ближче. Легко торкається моєї руки — тієї, в якій кава — пальцями по зап’ястю. Я на секунду завмираю… Це настільки дрібний дотик, що його можна було б і не помітити. Але тіло, звісно ж, помічає. Завжди.

Я піднімаю на нього погляд.

— Що? — тихо питаю.

— Нічого, — так само тихо відповідає він, але не прибирає руку.

І чомусь саме в цьому «нічого» і в тому, як він просто стоїть поруч, ранок стає остаточно реальним.

— Ти сьогодні якась… — каже він, трохи нахиляючись ближче. — Задумлива. Все гаразд? — питає, відставляючи свою кружку на стіл. Я роблю те саме.

— Так, — відповідаю, роздивляючись його очі. — Мені просто добре.

Я дивлюся на нього кілька секунд, а потім легко встаю навшпиньки, торкаючись губами його щоки. Він усміхається прямо в поцілунок, кладе долоню мені на спину, притягуючи ближче. І це не про пристрасть… ні… це про затишок.

Ми відлипаємо один від одного тільки тоді, коли моя кава стає вже відверто холодною.

— Сніданок? — питає він, але руку з мого попереку прибирає не одразу.

— Якщо це знову твій легендарний тост із «усім, що знайшов у холодильнику», я готова ризикнути.

— Не недооцінюй мої кулінарні здібності, — бурчить він, але вже відкриває холодильник. — Я розвиваюся.

— Так, минулого разу ти додав зелень. Це був прорив.

— Кохана, це був стиль високої кухні.

Я сідаю на стілець, підтискаю ноги й спостерігаю за ним. Як він зависає перед холодильником, ніби там зараз має з’явитися натхнення. Як дістає яйця, щось ріже, пробує, хмуриться, знову пробує… І ловлю себе на думці, що мені… добре.