Розділ 21.2 Стефа

Стефа

31 грудня.

Я прокидаюся і перші кілька секунд просто лежу, дивлячись у стелю, а потім згадую, який сьогодні день. І в мене всередині ніби хтось вмикає світло.

— Спокійно, — шепочу сама собі. — Це просто Новий рік. Просто вечір. Просто… Це все дуже не просто…

Я закочую очі й ховаю обличчя в подушку.

***

Цілий день проходить у якомусь дивному стані між «я контролюю своє життя» і «я вже третій раз перевдягаюся, бо раптом йому більше сподобається інший колір».

На ліжку лежить три варіанти: чорна сукня (безпечний варіант), біла (занадто… святково?) і темно-зелена (яка мені подобається, але… а раптом ні?).

Я стою перед дзеркалом і дивлюся на себе.

— Це вже не смішно, — бурмочу. — Ти доросла жінка… але якщо йому подобається зелений?

Я важко видихаю.

Телефон дзвонить. Зоряна.

— Так, — відповідаю, затискаючи смартфон плечем, одночасно намагаючись застебнути сережку.

— Стеф, — її голос теплий і злегка підозрілий. — Підтверджую план. Ми з Орестом і Артемом будемо на площі.

— Ми теж, — автоматично кажу я… і завмираю.

Ми… 

Відчуваю, як Зоряна усміхається навіть через слухавку.

— Добре, — каже вона. — Тоді зустрічаємося біля інсталяції.

— Домовилися.

— І, Стеф?

— М?

— Головне, не забувай дихати.

Я тихо сміюся:

— Намагатимусь.

***

Ми з Назаром переписуємося протягом дня. І це… відчувається так природньо та затишно.

Я: Ти взагалі спав?

Назар: Частково.

Я: Це як?

Назар: Очі були закриті.

Усміхаюся.

Я: Дуже переконливо звучить.

Пауза. Потім нове повідомлення.

Назар: Я принаймні думав про щось приємне.

Я зависаю, дивлячись на екран.

— Ну все, — шепочу. — Я пропала.

Я: Ти це про каву?

Назар: Ні.

І все. Я сиджу з цим «ні» хвилин п’ять, як повна ідіотка, усміхаючись до екрану телефона.

Пізніше він пише:

Назар: Що краще подарувати твоїй родині?

Випростовуюся, сідаючи рівніше:

— Ого… Він вирішив підійти досить серйозно.

Я для нього підготувала тільки запанки. Вчора поїхала не додому, а до магазину… годину вибирала, поки продавчиня м’яко не почала натякати, що вони скоро зачинятимуться.

Нове повідомлення зі знаком питання вириває мене з думок, і ми починаємо обговорювати: що любить Орест, що краще не дарувати мамі Зоряни, чому Артемко зрадіє навіть коробці, якщо вона голосно відкривається…

***

До вечора я нарешті визначаюся із сукнею.

— Бо я так хочу, — кажу своєму відображенню, а за мить тихо додаю: — Ну, йому ж сподобається?..

***

Площа зустрічає мене шумом, світлом і відчуттям, ніби я потрапила всередину чиєїсь святкової листівки.

Всюди люди. Музика грає. На сцені ведучі жартують. Збоку — ярмарок, запах кориці й гарячого шоколаду. Десь вже готують феєрверки.

А «Місто бажань» світиться так яскраво, що хочеться просто стояти й дивитися. Я трохи відходжу вбік, ближче до інсталяції. Спостерігаю за тим, як вогники спалахують, як на екрані з’являються нові бажання…

— Стеф…

Я навіть не чула, як він підійшов. Лише відчуваю, як його руки тепло та міцно обіймають мене. Видихаю, розвертаючись до нього.

— Привіт, — шепочу.

— Привіт, — відповідає він і легко цілує мене, прибираючи пасмо волосся за вухо.

Цей поцілунок… м’який. Але від нього в мене одразу збивається дихання.

— Ти… — він дивиться на мене уважно. — Дуже гарна.

Я закочую очі, але усміхаюся.

— Я знаю.

— Самовпевнено.

— Це ти ще не бачив моєї сукні під пальто.

Він тихо сміється і притягує мене ближче. Ведучі починають звертати увагу людей на інсталяцію, і я повертаюся до неї, відчуваючи, як Назар обіймає мене зі спини, не відпускаючи.

Ми дивимося на інсталяцію разом.

— Ти ж знаєш, що я адмініструю це все, — каже він на вушко.

— Так…

— І якщо дуже захотіти… можна побачити, що пишуть різні люди.

Я не одразу розумію, до чого це він, але потім…

— Назар…

Він тихо, майже пошепки промовляє:

— “Хочу бути там, де мене вибирають свідомо, а не за залишковим принципом”.

Мій світ ніби завмирає, мені здається, що я припиняю дихати.

— Я не шукав щось спеціально, — швидко додає він. — Пам’ятаєш, я казав про Катю? Вона згадала одну з твоїх фраз, точніше її сенс… і я зрозумів, що десь бачив ці слова. Потім знайшов.

Я різко розвертаюся до нього.

— То це ти взяв його до виконання?..

Він киває.

— Так, — Назар на мить замовкає, ніби збирається з думками. Проводить рукою по потилиці, коротко видихає. — Стеф… я не вмію красиво говорити, — тихо каже він, і я вперше чую в його голосі не впевненість, а щось дуже… вразливе. — І я точно не ідеальний, — дивиться на мене прямо, без жодного жарту. — Але я знаю, що з тобою мені добре. По-справжньому. І я хочу, щоб ти знала… що я обираю тебе. Свідомо. Не тому що так склалося. А тому що хочу.

У мене всередині щось здригається. Бо це… саме те, що я намагалася приховати навіть від себе.

— Я не дуже вмію це пояснювати, — тихо додає він, трохи хмурячись. — Але ти для мене важлива. Дуже.

І в цей момент серце наче зупиняється, бо всі мої страхи, всі ці «а якщо», «а раптом», «а чи це серйозно»… ніби просто відпускають... Я відчуваю, як у грудях розливається тепло.

Назар трохи напружується, і я це бачу. Його пальці хапають мої та ледь їх стискають.

— Стеф… — він дивиться мені прямо в очі. — Ти будеш моєю дівчиною?

І от тут… я розумію, наскільки це для мене важливо було почути. Не здогадуватися. Не відчувати між рядків. Не вгадувати за дотиками. А почути. Чітко. Прямо.