Розділ 21.1 Стефа

Стефа

30 грудня. Вівторок.

Я прокидаюся ще до будильника. І перша думка зовсім не про роботу, не про каву, не про список справ... а… про нього.

Я навіть не відкриваю очі одразу, лежу кілька секунд, відчуваючи, як усередині тихо розливається щось тепле… трохи хвилююче. Завтра Новий рік. І я вперше за довгий час думаю не про те, де, а про те, з ким хочу його зустріти.

І відповідь очевидна.

Я різко видихаю, сідаючи:

— Добре, — кажу собі. — Сьогодні ти просто… поговориш із ним. У запитанні ж немає нічого такого… захоче — добре, а ні… ну то ні…

***

З дому виходжу швидко, на ходу натягуючи рукавички і балансуючи сумкою на плечі. Холодне повітря щипає щоки, але я навіть не встигаю як слід це відчути.

Бо біля під’їзду вже стоїть знайома автівка. Усміхаюся сама до себе. Сідаю на пасажирське сидіння і якось автоматично нахиляюся до Назара… І цілую його в щоку.

— Привіт, — бурмочу, пристібаючись.

І тільки після цього розумію, що зробила. Піднімаю очі. Назар дивиться на мене і посміхається. Трохи інакше, ніж зазвичай. Тепліше. Глибше.

— Що? — насторожено питаю.

Він хитає головою, не відводячи погляду.

— Нічого, — пауза. — Роби так частіше.

Я кліпаю:

— Що саме?

— Оце, що зробила зараз, — киває на мене, посміхаючись. — Цілуй мене.

Я фиркаю, але губи самі розтягуються в усмішці.

— Та без проблем.

І, ніби доводячи свою ж фразу, знову тягнуся до нього. Цього разу вже свідомо. Але в останній момент Назар трохи повертає голову. І замість щоки я врізаюся губами… прямо в його губи. Завмираю на секунду. А він — ні. Його рука одразу знаходить мою щоку, пальці ковзають по шкірі — теплі, впевнені. Інша рука лягає на мою талію, притягуючи ближче, наскільки це взагалі можливо між сидіннями. І поцілунок… змінюється. Стає глибшим… повільнішим.

Я відчуваю, як щось усередині мене буквально плавиться від цього дотику. Моя рука сама лягає на його плече, пальці стискають тканину пальта, ніби я боюся, що він зараз зникне.

Його великий палець ковзає по моїй щоці, затримується на підборідді. Мій подих збивається…

— Назар… — шепочу ледь чутно.

Але це звучить не як протест. Швидше як попередження… яке ми обидва ігноруємо.

Він ще раз м’яко цілує мене, вже повільніше, ніби запам’ятовує. І тільки потім відсторонюється.

Ми кілька секунд просто дивимося одне на одного. Я ковтаю повітря.

— Нам… — роблю паузу. — Нам треба їхати.

— Треба, — погоджується він, але не рухається ще мить.

Потім заводить авто, а я відвертаюся до вікна, намагаючись виглядати максимально спокійно, поки всередині мене відбувається маленький емоційний апокаліпсис.

***

День на роботі пролітає якось… підозріло швидко. Я намагаюся працювати. Чесно. Дуже намагаюся.

Але між «відкрити документ» і «зробити щось корисне» постійно прослизає одна і та сама думка: мені треба з ним поговорити. Про завтра. Про Новий рік. Про… нас.

Я кілька разів ловлю себе на тому, що відкриваю чат з Назаром, потім закриваю, потім знову відкриваю.

Пишу. Видаляю. Пишу. Видаляю…

— Це якийсь новий рівень деградації, — бурмочу собі під ніс.

Коли дивлюся на годинник, розумію, що робочий день уже… закінчився.

Я завмираю, коли Марта зазирає до мене, щоб попрощатися, бажаючи чудово провести Новий рік. Згадую, що інші пішли трохи раніше, а Назар так і не зайшов… не написав…

Я швидко відкриваю чат і набираю: «Ти де?»

Відправляю. Чекаю. Нічого.

Окей.

— Спокійно, Стефо, — видихаю. — Людина напевно ще працює.

Починаю збиратися. Повільно… ніби це щось змінить. Одягаю пальто. Уже тягнуся до ґудзиків…

І саме в цей момент двері кабінету відчиняються.

Назар.

Я навіть не встигаю нічого сказати, як він уже біля мене. Його руки ковзають під моє пальто, обіймаючи за талію, притягують до себе. І я з полегшенням видихаю, притискаючись до нього.

— Привіт, — шепочу.

— Привіт, — відповідає він, уткнувшись носом у моє волосся.

Я піднімаю голову і вдивляюся в його обличчя й тільки зараз помічаю, що він виглядає… втомленим.

— Ти чому ще не зібраний? — тихо питаю.

Назар зітхає.

— Вибач. Хотів зайти раніше, — легко ковзає губами по моїй вилиці. — У нас проблеми з інсталяцією. Збої. Зараз із командою їдемо на площу це вирішувати.

Щось у мені тихо опускається, коли з’являється розуміння, що нам знову не вдасться провести час разом.

— А… — тільки й кажу, намагаючись підібрати слова.

Він одразу це вловлює, не даючи мені договорити: нахиляється і цілує. Коротко. Але так, що всі мої думки миттю розлітаються.

— Що ти робиш завтра? — питає, дивлячись прямо в очі.

Моргаю.

— Завтра… Новий рік.

— Я в курсі, — посміхається він. — Плани є?

Ковтаю повітря.

— Мене брат із дружиною запросили до себе, — починаю обережно. — Ми хотіли спочатку погуляти на площі, а потім… — зупиняюся, бо розумію, що починала тараторити. Дуже активно та нервово. Піднімаю на нього очі. — Якщо в тебе немає планів… ти можеш… приєднатися.

Тиша. Секунда. Дві.

— Ти хочеш, щоб я познайомився з твоєю родиною? — спокійно питає він.

І в цей момент я раптом відчуваю себе максимально вразливою.

— Якщо ти не хочеш, я зрозу…

— Хочу, — він перебиває мене так легко, ніби це найочевидніша річ у світі.

Я завмираю.

— Що?

— Я хочу, — повторює Назар, дивлячись прямо в очі.

І я… розслабляюся. Моє тіло ніби перестає тримати напругу, яку я навіть не усвідомлювала. Тихо усміхаюся, уткнувшись лобом у його плече.

— Добре…

Він обіймає мене трохи сильніше.

— Я викликав для тебе таксі, — каже через кілька секунд.

Я піднімаю голову.

— Серйозно?

— Так, — посміхається. — Я ж не можу тебе не проконтролювати.