Розділ 20.2 Стефа

Стефа

Я сідаю в авто, кладу руки на кермо та на секунду просто завмираю. Тиша…

Одразу в голові промайнула думка: Я могла б зараз їхати з ним…

Закочую очі сама до себе й заводжу двигун.

— Спокійно, Стефо, — видихаю. — Шукай плюси. Ти їдеш до родини, яка нагодує тебе смачною вечерею. Та бонусом, розважить психічно стабільними розмовами, — замислююся, роблячи паузу. — Ну, майже стабільними.

***

Двері мені відчиняє Зоряна.

— Ну нарешті! — вона одразу тягне мене в обійми. — Я вже гадала, що ти передумала.

— Та ні, — бурчу, обіймаючи її у відповідь. — Я теж за вами сумувала.

Вона усміхається і відступає:

— Заходь. Сьогодні в меню сімейний затишок, смачна вечеря та трохи хаосу.

— Як завжди.

Заходжу в квартиру і мене одразу накриває теплом. Буквально: запах їжі, світло, дитячі іграшки під ногами, які гарантовано стануть причиною чийогось перелому в майбутньому.

— Стефа! — маленький Артемко біжить до мене, розмахуючи руками.

— Привіт, мій хороший! — я присідаю, обіймаючи його.

— Я машинку зробив!

— Покажеш?

— Так!

— Пізніше, — втручається Орест, з’являючись у дверях кухні. — Спочатку хай твоя тітка поїсть, бо виглядає так, ніби її годували тільки кавою.

Я завмираю.

— Це наклеп.

— Це факт, — спокійно відказує він.

— Ви з Назаром, часом, не в змові? — тихо бурчу собі під ніс.

Зоряна піднімає брову. Я навіть не помітила, як вона підійшла…

— О-о, вже цікаво, — загадково промовляє.

— Що саме? — швидко питаю, роблячи вигляд, що не зрозуміла її натяків.

— Мгм, — вона посміхається так, що мені одразу стає трохи не по собі. — Проходь. Сідай. Будемо їсти, — нахиляється ближче та шепоче: — і балакати.

***

Ми сидимо за столом. Атмосфера дуже родинна та комфортна. Орест періодично підкидає якісь коментарі, Артемко стежить за всім і всіма, Зоряна постійно підкладає мені щось із їжі… І я ловлю себе на тому, що… розслабляюся.

— То які плани на Новий рік? — питає Орест, відрізаючи собі шматок м’яса.

Я зависаю.

— Ніяких, — відверто кажу.

— Як це? — він дивиться на мене. — Ти, і без плану? Невірю. 

— Я… у стані… — шукаю слова, — емоційної невизначеності.

— Це новий рівень, — серйозно киває він.

— І як тобі цей стан? — питає Зорянка.

— Не рекомендую.

Вона тихо посміюється.

— Тоді слухай, — каже, підпираючи підборіддя рукою. — Поїхали з нами святкувати.

Я кліпаю.

— Куди?

— Спочатку на площу. Там буде красиво, атмосферно, заодно подивимося твою інсталяцію… А потім до моїх. Зустрінемо Новий рік разом.

Я мовчу, переварюючи почуте. Орест із Зоряною дуже рідко навідуються до нашої родини… Я знаю: їм було нелегко… А тітка Зоряни, Карина, — це просто скарб, обожнюю її. Це гарний варіант для святкування, проте в моїй голові вже з’являється інша картинка.

 Я… Назар… Новий рік...

Але проблема в тому, що… ми це не обговорювали.

— Стеф? — тихо звертається до мене Зоряна.

Піднімаю на неї погляд.

— Я… не знаю, — чесно відповідаю.

Вона дивиться на мене уважніше. Надто уважно. І я розумію: вона вже все бачить. Орест теж ловить цей її спостережливий погляд і, не кажучи ні слова, піднімається.

— Ми з Артемом підемо перевіримо, чи машинка ще їздить, — каже він, беручи сина на руки.

— Їздить! — обурюється малий.

— От і перевіримо.

Вони зникають у дитячій, лишаючи нас із Зоряною удвох. На кухні стає… тихіше. Зоряна заварює чай і розливає по чашках.

— Пам’ятаєш, ти мені розповідала, — каже Зоряна, обережно роблячи ковток, — про Назара?

Я зітхаю.

— Пам’ятаю.

— Проте останні дні ти про нього взагалі не згадувала.

— Бо коли розповідала, там нічого не було, — уточнюю.

— А зараз? — вона дивиться прямо.

Я мовчу кілька секунд.

— Зараз… — ковтаю повітря. — Зараз усе змінилося. Але…

— Але? — перепитує, побачивши як я підвисла. 

Нервово посміхаюся:

— Я, здається, закохалася.

Зоряна не виглядає здивованою. Вона підбадьорливо усміхається, стискаючи мою руку.

— І?

— І мені страшно.

Вона спокійно киває.

— Чому? Мені здається, ти казала, що з ним, навпаки, не страшно.

Я зітхаю.

— Розумієш, між нами… наче все є… наче ми разом, — підбираю слова, активно жестикулюючи руками. — Але ніхто не сказав цього прямо. Не позначив. Не дав цьому назву.

— Тобі це важливо? — тихо питає вона, підсуваючи ближче до мене свій стілець.

— Дуже, — роблю паузу, збираючи все докупи в голові. — Для когось це дрібниця. А для мене — ні. Я хочу розуміти, де я. Що це. До чого це призведе.

— Це нормально, — спокійно відповідає Зоряна. — У кожного своя потреба в ясності.

З вдячністю дивлюся на неї.

— Запроси його, — раптом каже вона.

— Що? — я аж чаєм поперхнулася.

— На Новий рік, — спокійно каже, постукуючи мене по спині. — Познайомиш нас.

— Зоряна… — вже хочу заперечити.

— Я серйозно, — перериває вона. — Ореста я підготую, він буде максимально чемний. Обіцяю: твій Назар буде цілий і неушкоджений. У твій бік не буде жартів та іронії, щоб ти почувалася комфортно. Обіцяю, усе буде безпечно для присутніх. З Кариною та моєю мамою ти в добрих стосунках.

Я нервово сміюся.

— З Кариною так, а з твоєю мамою… це ще питання.

— Не перебільшуй. Те, що у минулому у вас було досить прямолінійне знайомство, не робить вас ворогами. За останні роки ви чудово спілкувалися.

— Заради тебе тримали теплий нейтралітет.

— Цікаво звучить. А є холодний? — усміхається вона.

— Зоряна, це звучить як пастка.

— Це звучить як нормальний розвиток подій.

Замовкаю, розмірковуючи над її словами. Дійсно, Зоряна та Орест — моя найближча рідня, і якщо з Назаром у нас буде все добре, то вони перші, з ким я його познайомлю…