Розділ 20.1 Стефа

Стефа

29 грудня. Понеділок. Я прокидаюся раніше, ніж зазвичай… Не тому, що виспалася. А тому, що мій мозок вирішив о шостій ранку влаштувати повтор учорашнього вечора.

У голові крутиться одне й те саме: я наговорила Назару нісенітниць.

Я лежу кілька хвилин, дивлячись у стелю, а потім важко видихаю і сідаю у ліжку. Погляд одразу падає на підвіконня. Точніше… на два букети орхідей.

І вони стоять поруч, такі красиві й трохи… звинувачувальні.

— Чудово, Стефо, — бурмочу я, заправляючи пасмо волосся за вухо. — Просто чудово.

Мій телефон на тумбочці раптом тихо дзенькає. Серце підстрибує.

Назар?

Я хапаю смартфон швидше, ніж готова собі в цьому зізнатися. Але на екрані висвічується зовсім інше ім’я: Зоряна.

Я кліпаю, відкриваючи повідомлення:

«Стеф, привіт! Ми сьогодні чекаємо тебе на вечерю. На Різдво так і не вийшло зустрітися, тож сьогодні без відмовок 🙂»

Через кілька секунд приходить ще одне:

«Серйозно. Ми сумуємо».

Я усміхаюся і раптом ловлю себе на думці, що… це навіть добре. Можливо, мені справді потрібно відволіктися від Назара.

Я швидко друкую відповідь:

«Добре. Приїду».

Я важко видихаю, підходячи до квітів, щоб змінити воду. Телефон опускається на тумбочку, але думки… думки все одно повертаються до нього…

До того, як він дивився на дорогу вчора. До напруги в його голосі. До того поцілунку в щоку, після якого я майже втекла з машини.

— Молодець, — бурмочу до себе, йдучи на кухню з орхідеями. — Просто майстер дипломатії.

***

Збираюся на роботу майже на автопілоті. Душ. Кава. Одяг. Макіяж. Укладка нашвидкуруч. І весь цей час у голові одна і та сама думка: ми не написали одне одному жодного повідомлення. Ні він. Ні я.

Це… трохи боляче.

Я беру телефон і відкриваю чат з Назаром. Наші останні повідомлення ще вчорашні. Палець зависає над клавіатурою, але потім набирає коротке:

«Доброго ранку».

Дуже просто. Дуже нормально. Абсолютно безпечно.

Я вже збираюся натиснути «відправити», як раптом екран перекриває спливаюче вікно.

Будильник.

Я закочую очі.

— Дякую, Всесвіте.

Нагадування: «Викликати таксі. Не запізнитися».

Точно. Я вже й забула, що без автівки. Відкриваю додаток таксі, і саме в цей момент у двері дзвонять.

Я завмираю.

Хто… о такій годині? Я нікого не чекала.

З підозрою дивлюся на двері, ніби там може стояти кур’єр із поганими новинами. Телефон лишаю на столі та йду до передпокою.

Ще один дзвінок. Я відкриваю двері та завмираю…

На порозі стоїть Назар. З букетом орхідей.

Кілька секунд просто дивлюся на нього. Мовчу.

Мій мозок відчайдушно намагається обробити інформацію.

Назар виглядає трохи… втомленим. Темні кола під очима. Волосся ледь скуйовджене. Але він усе одно стоїть тут — спокійний, високий, із цими нестерпно уважними очима.

— Привіт, — каже він.

Я кліпаю.

— Привіт.

Він трохи піднімає букет.

— Можна зайти?

Я мовчки киваю і приймаю квіти.

— Проходь.

Показую рукою у бік кухні. Назар заходить усередину, знімаючи куртку. Я кладу квіти біля раковини, шукаючи ще одну вазу.

Його погляд падає на стіл, а точніше — на мій телефон, де досі відкритий додаток таксі.

Він піднімає брову.

— Ти справді думала, що я не приїду?

Я завмираю, забуваючи про вазу, автоматично обіймаю себе руками.

— Після того, як ми вчора… — я зітхаю. — Я подумала, що це закрита тема.

Назар проводить долонею по обличчю. Повільно. Втомлено.

— Ми не закінчили, Стеф, — його голос тихий, але дуже серйозний. — Нам потрібно поговорити. Бо до вчорашніх твоїх слів я думав, що між нами все добре.

Щось стискається у мене всередині. Я роблю крок до нього. Рука майже піднімається, щоб торкнутися його щоки. Але я різко осмикую себе.

— Вибач, — тихо кажу.

Назар робить кілька кроків і зупиняється прямо переді мною.

— За що?

Він бере мою руку, і саме в цей момент я відчуваю, як до очей підступають сльози.

— Я… — голос зрадницьки тремтить. — Я просто злякалася, — висмикую руку, відвертаючись до вікна, бо раптом стає дуже соромно. — Мені з тобою добре, Назар, — тихо кажу. — Занадто добре… — Він мовчить, але я відчуваю його руку на своїй талії. — Я боюся, що це може зникнути, — слова виходять самі. — Я не вмію… — ковтаю клубок у горлі. — Я не вмію бути десь посередині. Для мене або все, або нічого. І ця невизначеність… вона зводить мене з розуму, — нервово посміхаюся. — Тому я почала говорити про плітки і роботу, хоча справа взагалі не в цьому.

Тиша…

А потім Назар раптом розвертає мене до себе, міцно обіймаючи. І цей жест такий несподіваний, що я на секунду припиняю дихати. Його підборіддя торкається мого волосся.

— Стеф, — тихо каже він. — Я навіть думати не хочу про те, що між нами може щось зникнути. Та й взагалі про те, що між нами нічого не буде… Бо вже є. — Я піднімаю голову. Його очі дивляться прямо в мої. — Ти мені дуже подобаєшся. І я хочу з тобою серйозних стосунків, — серце робить дивний кульбіт. — Якщо ти не хочеш афішувати це на роботі… — він трохи всміхається. — Добре, — пауза. — Хоча, якщо чесно, мені б хотілося навпаки всім розповісти про нас.

Я не стримую усмішку.

— Дякую за розуміння.

— Але на роботу ми можемо їхати разом, — додає він. — Чи я вже не можу підвезти колегу?

Тихо сміюся:

— Можеш.

І в наступну секунду Назар цілує мене. Його губи теплі, впевнені. Я одразу відповідаю взаємністю. Руки самі знаходять його плечі, і я відчуваю, як між нами знову починає розгоратися той самий небезпечний вогонь. Поцілунок стає глибшим… повільнішим… І я вже прекрасно розумію, що ще хвилина — і ми точно перейдемо межу. Саме в цей момент на кухні починає несамовито дзвонити мій телефон.