Розділ 19.2 Стефа

Стефа

Коли ми їдемо з ресторану, у машині зависає спокійна тиша. Така, коли ти сидиш поруч із людиною і знаєш, що вам не потрібно постійно говорити, щоб відчувати одне одного.

Я дивлюся у вікно на нічне місто. Ліхтарі розмазуються золотими плямами на склі, люди поспішають кудись із пакетами, хтось сміється на зупинці. І десь між цими вогниками я знову ловлю себе на думці, що мені з Назаром… добре.

Занадто добре…

Комфортно. Тепло. Наче поруч із ним моя внутрішня панічна служба безпеки бере вихідний. А це небезпечно. Бо що більше я впускаю це тепло всередину, то сильніше боюся дня, коли його раптом може не стати.

Я не знаю, чому думаю про це саме зараз… Адже між нами все тільки починається.

Назар тримає одну руку на кермі, інша лежить на коробці передач, і я раптом згадую дотик його пальців на моїй шкірі. Мій мозок миттєво прокручує це відчуття...

— Завтра заїду по тебе, — каже він так буденно, ніби це найпростіша річ у світі.

І саме в цей момент у моєму животі щось стискається. Наче хтось тихо натиснув кнопку «паніка». Бо разом із цими словами в моїй голові одразу виникає інша картинка…

Офіс. Коридор. Погляди. Незручні запитання…

І ще одна думка. Набагато гірша:

А якщо це все закінчиться?..

Я мовчу…

Назар спокійно веде автівку. І ця його спокійність робить усе ще складнішим. Я кілька секунд дивлюся на свої руки.

Потім кажу:

— Назар.

— М?

Я ковтаю повітря.

— Не заїжджай завтра.

Він повертає голову. Не різко. Не роздратовано. Просто… уважно, проте майже одразу вертає погляд до дороги.

— Чому?

Мені раптом стає дуже спекотно, хоча в машині прохолодно.

— Я… — видихаю. — Я поки хочу тримати це в таємниці… від офісу.

На його обличчі з’являється здивування. А потім я помічаю іншу деталь. Його пальці трохи сильніше стискають кермо.

— Чому? — повторює він.

Я опускаю погляд.

— Бо ми самі ще не знаємо, чи… — я безпорадно жестикулюю рукою між нами. — Чи щось із цього вийде.

Він мовчить, а я відчуваю цю тишу буквально шкірою.

— А в офісі можуть почати пліткувати, — додаю швидше, ніж хотіла б.

Назар піднімає брову і дивиться у лобове скло, ніби обдумує мої слова.

— Відколи тебе цікавлять плітки?

Його голос спокійний. Але я відчуваю під цим спокоєм нерв. І від цього в мене стискається щось у грудях.

— Це не про плітки, — кажу тихіше, плутаючись у власних словах. — Я просто… не хочу змішувати особисте з роботою.

Насправді ж мені хочеться сказати зовсім інше…

Назар, я просто боюся…

Боюся звикнути до нього. Боюся одного дня побачити, як він зі своїм безмежним спокоєм йде з мого життя. Боюся, що для нього це може бути просто… період. Захоплення… А для мене… щось значно більше.

У машині стає тихо. Ми не сваримося. Жодного підвищеного голосу. Жодних різких слів. Але між нами раптом з’являється напруга. Тонка, як струна.

Дивлюся на Назара. На його профіль. На лінію щелепи. На темні очі, які зараз дивляться кудись у ніч. І раптом усвідомлюю одну дуже просту та неприємну річ.

Я щойно сказала людині, яка мені подобається, речі, які можуть звучати як відступ. Як дистанція. Хоча всередині мене відбувається абсолютно протилежне.

Бо якщо бути відвертою… Мене тягне до нього. До його голосу. До його рук. До тих поцілунків, від яких у мене пульсують губи. 

І саме тому я так боюся. Перебувати у стані між «можливо» і «нічого не вийде» — для мене майже фізично боляче.

Я не вмію наполовину. Або стрибати. Або не підходити до краю взагалі.

Машина зупиняється біля мого будинку. Назар не глушить двигун. Світло фар падає на мокрий асфальт, десь у дворі тихо шарудить вітер у голих гілках, і це дивно підкреслює тишу між нами.

У голові — хаос. 

Я дивлюся на його руки на кермі. На профіль. На лінію губ, які нещодавно цілувала так, ніби від цього залежить моє життя. Раптом розумію одну просту річ. Мені важливий цей чоловік.

Край як важливий.

І саме тому я не хочу залишати все ось так… на цій дивній напрузі, на недомовленості, яка зависла між нами.

Підпорядковуюся імпульсу, роблячи єдине, що приходить мені до голови.

Я відстібаю ремінь безпеки. Тихий клац — цей звук здається гучнішим, ніж має бути. Назар повертає голову трохи більше, намагаючись зрозуміти, що я роблю.

Тягнуся до нього, затамовуючи подих. І цілую в щоку. Спочатку швидко, майже обережно. Але коли мої губи торкаються його шкіри, щось усередині мене м’яко ламається.

Бо він такий теплий… знайомий… важливий…

І від цього дотику мене накриває хвилею власних почуттів. Я затримуюся на мить довше, ніж планувала. Мій подих ковзає по його шкірі.

Я відчуваю легкий запах його парфуму, тепло, і раптом розумію, що мені страшенно хочеться повернути голову буквально на сантиметр та поцілувати його в губи. Просто щоб стерти цю напругу, щоб відчути його руки знову на своїй талії. Але я цього не роблю… Тихо видихаю, відсторонюючись, і відчуваю, що для Назара це було несподіванкою.

— Дякую за чудовий вечір, — м’яко шепочу, відкриваючи двері машини.

Холодне повітря миттєво торкається мого обличчя. І я майже тікаю з авто, поки не передумала і не повернулася назад.

Йду до під’їзду, чуючи, як у мене божевільно калатає серце.

— Чудово, Стефо, — шепочу до себе, усідомлюючи свої почуття до Назара. — Просто чудово.

Дістаю ключі, заходжу в під’їзд і тільки тут дозволяю собі видихнути.

Схоже, завтра доведеться викликати таксі. І дуже серйозно поговорити зі своїм розумом, бо він явно запізно зрозумів одну важливу річ…

Я не просто захопилася Назаром. Я, здається… по-справжньому закохалася.